Спостерігаючи за англійцями

Як бачимо, з часів Джейн Остін щось таки й змінилось: англійці стали трохи поблажливішими до торгівлі — зневаги поменшало (хоч вона й не щезла зовсім). Змістились акценти: у нашому розумінні виробляти товар значно почесніше, аніж його продавати. Певно, що ці два процеси неподільні, та тільки нав’язливий, нахрапистий та сфокусований на збагаченні продаж ми вважаємо чимось геть негідним та ницим. У нас є неписане правило, — навіть не правило, а загальновідомий факт: — що продавцям довіряти не можна. Недовіра до продавців притаманна не лише англійцям, але, здається, тільки в нас недовіра і скептицизм, ще й підкріплені зневажливою погордою, вкорінені так глибоко і виявляються так разюче, як ніде у світі. Англійці, на відміну від американців, не підуть позиватися, якщо їх надурили або ж вони незадоволені придбаним товаром (наша політика така — продовжувати обурено скаржитися одне одному, а не озвучити претензії винуватцю нашого горя). Втім, завдяки великій недовірі та відразі до продавців, англійці не такі легковірні і ошукати їх не так вже й просто.

В інших країнах, може, й не дуже довіряють продавцям, але приймають і більш-менш толерують факт їхнього існування. Але тільки не в Англії. Продавати — це цілком законний спосіб заробити собі на прожиття, — так думають десь в інших кінцях світу, і, відповідно, бізнесмен, який доробився статків, заслуговує поваги. В Англії багато чого можна купити за гроші, включно з владою та становищем, але поваги ви не купите ніколи. Власне, скоріш за все, вийде все навпаки: у нас, як виявилося, про гроші не лише не можна говорити, їх ще й заробляти зась. Коли англійці кажуть про когось «багатий / багата» та «заможний / заможна», то роблять це неодмінно з осмішкою на устах, а ті, кого ми так називаємо, самі б себе так ніколи не охарактеризували: вони, либонь, скажуть, що в них «все доволі непогано». Може, як сказав Орвел, й нема на білому світі більш зациклених на класовості, ніж ми, але я певна, що тільки в нас класовість не має жодного стосунку до багатства. І тільки в нас соціальне визнання є обернено пропорційним до фінансової спроможності. Іноді, щоправда, трапляється й підлабузництво, але частіше за все «товстосуми» є об’єктом кпин та насмішок, — як не особисто, то вже точно поза очі. Якщо вже вас спіткало таке лихо — мати статки, то демонструвати їх — поганий тон. Слід всіляко применшувати свій успіх і вдавати, що вам соромно за маєтки.

Головна відмінність між тим, як англійці розуміють поняття статусу, який в них базується на приналежності до певного класу (маю на увазі кровну приналежність), і між тим, як його розуміють американці, в яких статус ґрунтується на «меритократичній» системі, полягає в тому, що багаті та впливові американці переконані, буцімто заслужили на багатство та владу — вони ними насолоджуються. Багаті та впливові англійці мають вищий ступінь соціальної відповідальності і більше співчуття до тих, хто займає менш привілейоване становище. Певна річ, що я все дуже спрощую — на цю тему написано не одну книжку, — та цілком може бути, що саме з огляду на цю традицію англійці так ніяковіють, коли йдеться про гроші, і зневажають успішний бізнес.

Гидливість до грошей, як ми вже з’ясували, — це чистісіньке лукавство. Від природи ми не менш амбіційні, жадібні, егоїстичні та зажерливі, аніж інші нації. Просто в нас більше правил, — ще й значно суворіших, — які велять приховувати, заперечувати та приструнчувати ці риси характеру. Наші правила скромності та ввічливого егалітаризму, — які, на моє переконання, є «основою основ» і «культурним ДНК» і які стоять за забороною на розмови про гроші, а також за нелюбов’ю до ділового успіху, — це всього лиш показний лоск, форма колективного самообману. Наша скромність — це, великою мірою, позерство, а за демонстративною байдужістю до різниці в статусі ми якраз ховаємо цю надчутливість до класової градації. Та, побий мене грім, для нас ці чесноти важливі! Тому ми й дотримуємося правил, хоч вони й здебільшого шкодять бізнесовим справам.

Правило поміркованості

Вислів «працюй на повну, відпочивай на повну» набув популярності в Англії у 1980-х роках. Та люди й досі так кажуть, коли розповідають про шалений ритм життя, драйвову роботу та відпочинок. Знайте, вони, скоріш за все, брешуть. Англійці, майже всі як один, ніколи не «працюють на повну» і не «відпочивають на повну»: ми в цьому — як і у всьому, зрештою, — дотримуємося поміркованості. Звісно, що «працюй в міру, відпочивай в міру» звучить зовсім не так круто, але, боюсь, що у своїй суті набагато точніше окреслює ставлення англійців до роботи та відпочинку. Ми помірковано старанні в роботі і так само помірковано веселимося у вільний час.