Читаем Спостерігаючи за англійцями полностью

Англійці досить передбачувані, шаблонні й вивірені у ритуалі робочих ремствувань. От, скажімо, щопонеділка вранці всюди — від фабрик, крамниць та офісів до сесійних зал, хтось та й проведе ранковий ритуал понеділкового плачу. Зуб даю. Понеділки ненавидять усі — це константа. Усім нам важко виборсатися з тепленького ліжка; всім нам потрібен ще один день, щоб відпочити після вихідних; ситуація з транспортом / підземкою / потягами / автобусами все гіршає і гіршає; і повні руки роботи цього тижня, як завжди, хай йому грець; тиждень тільки-но почався, святі небеса, а сил вже нема і болить спина / голова / стопа; і, щоб хоч раз, хоч раз, той проклятий ксерокс нормально працював, ага, от так завжди!

Варіацій понеділкового плачу — безмір! І ви, скоріш за все, навряд чи знайдете два однакових. Та вони чимось схожі на ефект сніжинки[53] — хоч двох однакових і не знайти, але всі вони схожі, як одна. Всі плачі починаються й іноді закінчуються невеличкою ремаркою про погоду: «Холод собачий», «Знову дощ», — так ми бурчимо, заходячи до офісу і скидаючи пальта та шалики. Перша репліка задає тон і надходить наступна скарга — знову на погоду або тепер уже на транспорт, на електрички і т. д. На завершення першого циклу понеділкових плачів хтось може підсумувати: «І далі дощить!» — або «Так, — стражденне зітхання, — добре, хоч дощити перестало». Це служить сигналом зробити паузу в ритуальному плачі і поступово, знехотя, братися до роботи, процес треба супроводжувати ледь чутним ниттям: «Так, тра братися помало д’роботи» або «Ну що ж, нумо на галери». Начальник може сказати щось на кшталт такого: «Так, люди, беріться до роботи!».

Тоді всі трохи попрацюють — помірковано, без надриву — поки не почнеться другий цикл плачів, зазвичай це буває під час перерви на чай-каву. Тоді ранковий лемент оживає, і звідусіль так і ллються стогони: «Боже мій, це щойно одинадцята година? А я вже з ніг падаю!», «Що за тиждень видався!», «Вже одинадцята? У мене стільки роботи, а я ще ні за холодну воду не бралася!», «Цей сраний кофімат з’їв мої 50 пенсів! От так завжди!». І так без кінця-краю. За ланчем лемент набирає обертів. Він взагалі наново оживає на кожній перерві! Фінальна нота — наприкінці дня, перед виходом з офісу і в пабі, куди всі йдуть випити після тяжкого робочого дня.

Скарги на час і скарги під час зустрічі

Скигління на робочому місці мають чимало варіацій, та всі вони більш-менш прогнозовані. Всі скаржаться на брак часу, але тільки працівники нижчої та середньої ланки плачуться, що час минає надто повільно, що попереду ще цілих сім пекельних годин до кінця зміни, що їм нудно і вони цією роботою вже ситі донесхочу, що їм кортить нарешті піти додому. А от працівники вищого щабля бідкаються, що час спливає крізь пальці, що вони не встигають із тим безглуздим планом робіт, що попереду ще одна клята зустріч, яку ніяк не пропустити.

Усі керівники та менеджери, так звані «білі комірці», включно з головами правління, неодмінно нудять про зустрічі. Визнати, що вам подобаються зустрічі, що вам там цікаво — це щось із розряду святотатства. Зустрічі, за замовчуванням, мають бути беззмістовними, нудними, виснажливими і всіляко жахливими. Популярний відео-курс про проведення ділових зустрічей (правильніше сказати б про те, як зробити зустрічі не такими паскудними) називався «Зустрічі, кляті зустрічі». Правильна назва, бо інакше про зустрічі ми ніколи не скажемо. Наші працівники чимдуж пнуться кар’єрною драбиною, щоб обійняти керівну посаду і отримати перепустку на збори, а випнувшись, вони будуть до пенсії квилити, які ж ці зустрічі нестерпні.

Ми всі ненавидимо зустрічі, принаймні ми так горлопанимо. Та з огляду на правила чесної гри, поміркованості, компромісів та ввічливого егалітаризму, в нас цих зустрічей не може бути мало. Сукупність усіх цих правил фактично унеможливлює ухвалення одноосібних рішень: ми маємо збирати наради і досягати згоди. Відтак ми проводимо незліченні зустрічі, всі консультуються з усіма, ми все-все обговорюємо і нарешті досягаємо згоди. Іноді ми навіть ухвалюємо рішення.

А тоді йдемо і всмак голосимо.

Псевдоскигління і правило «От так завжди!»

З усіх цих розмов про наші лементи може скластися хибне враження, буцімто англійці вкрай журливі і пригнічені. Чомусь наші нюні виголошуються весело, радісно і, що найважливіше, — з гумором! Власне, «правильне скиглення» таким і має бути: нарікати потрібно безтурботно і жартівливо. Як би не було тужно на душі, а ззовні все має виглядати як псевдотуга. Різниця невелика і не одразу впадає в око недосвідченим чужинцям, але самі англійці чують її нюхом і на раз можуть відрізнити справжнє ниття від культурного псевдоскигління.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Нет блага на войне
Нет блага на войне

«Тьмы низких истин мне дороже нас возвышающий обман…» Многие эпизоды Второй Мировой были описаны (или, напротив, преданы забвению) именно с этих позиций. С таким отношением к урокам трагического прошлого спорит известный историк Марк Солонин. В его новой книге речь идет именно о тех событиях, которые больше всего хотелось бы забыть: соучастии СССР в развязывании мировой войны, гибели сотен тысяч жителей блокадного Ленинграда, «Бабьем бунте» в Иванове 1941 года, бесчинствах Красной Армии на немецкой земле, преступлениях украинских фашистов…Автор не пытается описывать эти ужасы «добру и злу внимая равнодушно», но публицистическая страстность в изложении сочетается с неизменной документальной точностью фактов. Эта книга — для тех, кто не боится знать и думать, кто готов разделить со своей страной не только радость побед.

Марк Семёнович Солонин , Марк Солонин

История / Прочая документальная литература / Образование и наука / Документальное / Документальная литература