Спостерігаючи за англійцями

Одна іммігрантка з Америки знервовано розповіла, що «врешті-решт зрозуміла: усі фінансові питання найкраще вирішувати в листах чи емейлах. Англійці просто неспроможні говорити про гроші наживо, краще все полагодити письмово. Писати вони можуть — там же не треба дивитися в очі і не треба вголос говорити всі ті мерзенні слова». Як тільки вона це сказала, до мене одразу дійшло, що і я сама завжди вирішую фінансові питання саме так. Я, типово по-англійськи, дуже вразлива до теми грошей, тож коли доводиться вести перемовини про ціну консалтингових послуг чи про грант на дослідження, я завжди намагаюся всі ці мерзенні слова — гроші, ціна, вартість, оплата, зарплата та ін. — писати, а не говорити особисто чи по телефону/ (Якщо чесно, то й писати я їх не дуже люблю і завжди намагаюся сплавити ці перемовини моєму багатостраждальному співдиректорові — під поганеньким прикриттям, буцімто я кепсько знаюся на математиці.)

Як англійка, я вважала, що уникати розмов про гроші — це норма, що всім легше, коли цю табуйовану проблему залагоджують письмово. Однак мої інформатори, що набачилися світу, непохитні в переконанні, що так роблять виключно англійці. «Ніде в Європі я такого не бачив, — запевнив мене один з них, — усі спокійно говорять про гроші. Ніхто не соромиться і не знічується. Просто говориш і все — не оминаєш тему, нема відчуття, що треба перепросити чи віджартовуватися. Так, з англійцями завжди все закінчується нервовим сміхом, всі намагаються жартувати, страшне».

Жарти — це, без сумніву, один із механізмів подолання стресу. Це наш улюблений спосіб зарадити в ситуаціях, які нас лякають, бентежать або тривожать. Навіть всесильні світу цього — банкіри та брокери із Сіті — люди, які цілими днями говорять про гроші, перебувають під впливом грошового табу. Один банкір розповів мені, що є такі види угод та перемовин, які насправді зовсім нестрашні, бо там йдеться «не про справжні гроші», а от тоді, коли мова заходить про його власні активи, — він, так само, як і всі інші, має непрості стосунки з грішми. Його підтримали й інші фінансисти із Сіті: вони сказали, що торгаші, так само як і усі інші люди, шукають порятунку від ніяковості у жартах. Коли щось пішло не так, сказав мені один із них, «ми кажемо: то що? Надішлеш мені листівку на Різдво, я ще в списку?».

Хоч я й сама непохитно притримуюся правила не говорити про гроші, воно мене, якщо на те пішло, трохи дивує. Самоаналіз не дуже допоміг знайти витоки страхів перед розмовами про гроші — навіть у робочому середовищі. Заборона на балачки про гроші добре вкоренилася в щоденному житті: ми ніколи не розпитуємо про зарплатню і про свої статки теж не розповідаємо; ми ніколи не будемо питати про ціну тієї чи іншої речі, а також ніколи не оголошуємо вартості власних речей. Табу на розмови про гроші у соціальному контексті має, свого роду, «внутрішню логіку», яка споріднює це поняття, певною мірою, з «основами основ англійськості» — скромністю, приватністю, ввічливим егалітаризмом та іншими різновидами лукавства. Та щоб взяти й поширити грошові табу на ділову сферу, на бізнес, то це, м’яко кажучи, якесь збочення. Могли би зробити виняток із правила — залишити одну царину, в якій, з очевидних практичних причин, полишили б або хоча б приструнчили сміховинний страх і говорили б «в лоб», як всі нормальні люди? Та могли б, якби англійці були хоч трохи раціональними!

Якщо вже геть по-чесному, то я трохи покривила душею, коли сказала, що табу на розмови підпорядковуються «внутрішній логіці». Таки-так, — табу мають стосунок, на «основоположному» рівні, до правил приватності, скромності та ввічливого егалітаризму. Однак за такою аналогією антропологи завжди пояснюють найдивніші ірраціональні вірування та гротескні ритуали племен чи груп, вивченням яких вони займаються. Вірування чи ритуали можуть, на перший погляд, здатись ірраціональними (або навіть відверто тупими та жорстокими), однак ці ритуали, вірування та цінності органічно вписуються в систему культури загалом і набувають змісту. Завдяки цьому невеличкому фокусові ми, антропологи, можемо знайти «внутрішню логіку» навіть у найабсурдніших, зовсім безглуздих ідеях та звичаях, починаючи з чаклунства та заклинальних танців для виклику дощу і закінчуючи обрізанням жінок. Звісно, що «внутрішня логіка» здатна пояснити чимало, і нам насправді важливо розуміти, чому люди поводяться так, а не інакше. Та розуміння причин не робить ці ритуали менш безглуздими.

Безперечно, я не порівнюю табу на розмови про гроші із обрізанням жінок. Мені йдеться про те, що іноді антропологи мають грати чесно і визнати, що деякі племінні вірування та ритуали дивні і, можливо, вони ще й спричиняють клопіт самому народові. Ідіотське табу, яке я тут безжально розкритикувала, є неписаним правилом моєї рідної культури, і я сама — сліпо і по-рабськи — його дотримуюся. Тож нема підстав закидати мені ані етноцентризм, ані колоніалізм, ані нав’язливе опікунство (на мові антропологів — це все синоніми до богохульства, за яке можуть миттю відлучити від церкви).