Unknown

У п’єсі розкрилась рідкісна риса драматургічного таланту Я. Галана — уміння органічно поєднувати засоби публіцистичного і сценічного «ліплення» характерів. Звертаючись до прийомів са­тири, засобів сарказму, гіперболи, Я. Галан ніби підтверджував слова В. Маяковського про те, що він любить сказати до кінця, «хто сволота». Автор то підносить своїх персонажів до висот са­мозваних «вождів нації», «державних мужів», то розвінчує їх до кінця як останніх мерзотників. Піп Румега публічно проголошує, що з високих гуманних почуттів удочеряє «свідому, ідейну україн­ку», «бідну сирітку» Лесю. Насправді ж зробив це, щоб мати моло­деньку наложницю. Адвокат Помикевич, аби тільки здобути де­путатський мандат до сейму, не гребуючи ніякими засобами, до­магається, щоб отець Румега «добровільно помер». Український соціал-демократ Рипцьо з’являється з томом «Капіталу» К. Мар­кса в руках, розповідає про те, як був політв’язнем «в тюрмі чотири роки», а водночас готує чергову брудну і підлу прово­кацію.

У п’єсі відсутні позитивні персонажі, і це теж одна з по­мітних ознак вірності драматурга кращим класичним традиціям. Як і в «Ревізорі» М. Гоголя, у комедії «99%» єдиним позитивним героєм виступає нищівний сміх. Я. Галан засуджує реакційну «філософію» з позицій народної моралі. В цьому плані сюжетно і композиційно автор вдало будує фінальну сцену, в якій збанкру­тілі і приречені «пародолюбці» співають «Ще не вмерла...». До цих проблем письменник не раз потім звертався у своїх памфлетах, фейлетонах. У п’єсі «99 %» він завдав нового нищівного удару по націоналістичному табору. Вона з успіхом була поставлена на

сцені Робітничого театру, а також самодіяльними театрами. ІІо- _ЛЯрпість комедії в містах і селах зростала так швидко, а реак­ція націоналістичної преси була такою лютою, що невдовзі поль­ські власті змушені були її заборонити.

Значення п’єси «99 %» у становленні реалістичного театру Західної України важко переоцінити. Вона по праву зайняла до­стойне місце в ряді кращих творів як західноукраїнської проле­тарської літератури («День отця Сойки» С. Тудора, повість «Бе­реза» і поема «Львів» О. Гаврилюка, поезії В. Бобннського, три­логія «Юрко Крук» П. Козланюка), так і радянської драматургії.

Дальше поглиблення реалізму в драматургічній творчості Я. Галапа, наближення до проблем сучасності підтверджувала наступна його драма—«Осередок» (1932), яка становила якісно нову сторінку в західноукраїнській пролетарській драматургії. Вперше на сцену був виведений представник українського робіт­ничого класу. Крім того, драматург у ній спростовував антинауко­ву теорію про так звану «безбуржуазпість» української нації.

Я. Галан як художник йшов буквально свіжими слідами ре­волюційних подій у Західній Україні. В час написання твору буржуазна Польща переживала гостру політичну та економічну кризу, країною прокотилась хвиля масових страйків. Зростала революційна свідомість робітників, їхня солідарпість. І не випад­ково у п’єсі так гостро поставлена тема авангардної ролі проле­таріату і викриття угодовства, зрадництва. «Літературна газета» (Харків), друкуючи уривок з цього твору, писала, що драматург «вміло показує вузол проблем, притаманних класовій боротьбі про­летарів кожної капіталістичної країни на тлі вичерпно і високо­художньо відображеної культурно-побутової специфіки сучасної галицької дійсності»

В образах робітників-комуністів Кінаша, Анни, а також Зозу­лі, Бєлеца драматург подає типові риси нових людей, до кінця відданих визвольній боротьбі, безкомпромісних у викритті тих, хто, прикриваючись гучними словами «соціалізм», «демократія», намагається розколоти єдиний фронт. Природно, що у п’єсі від­ведено таке велике місце образові Белюха — запроданця, верхо­води угодовської профспілки, а також Калівочки — людини полі­тично нестійкої, безвольної, заляканої профспілковими ренегата­ми і церквою.

Увесь твір пронизує головпа ідея — справжніми господарями життя є творці матеріальних і духовних цінностей суспільства, м належить майбутнє, і скоро, за висловом учасника страйку

«Літературна газета», 1932, 15 жовтня.

Зозулі, «чортові в зуби покотиться буржуазія». Драматург наго­лошує на Д5^гже важливій рисі, характерній для робітників,— ін­тернаціональній класовій солідарності. Ось чому глибоким спів­чуттям пройняті слова Макса до таких же знедолених, як і вони: «По Америці, товариші, зараз десять мільйонів бреде таких Василів широкоплечих (Василь — робітник, звільнений з заводу за участь в революційному русі.— В. Б.). І скільки ж, товариші, отих усіх мільйонів...». А що мають вони? Крім своїх рук — ні­чого. «Хіба довго ще, товариші, чудесам таким бути?» Ні, «не довго»,— відповідають йому страйкарі.