Unknown

У цій боротьбі трагічно гине Анна 1’обчук — соратниця і по­друга Макарова. Незважаючи на погрози, провокації, він разом з друзями встигає передати до радянської місії список тих, хто бажає повернутися додому. Націоналістичні агенти і американські окупаційні власті цього йому не прощають. Андрієві пропонують життя ціною зради. У відповідь на це Макаров говорить: «Я не­навиджу смерть, але я ще більше ненавиджу таке життя, яким вони хочуть мене обдарувати. Якби я налякався їх, якби я дав себе спіймати на вудочку ваших петерсонів, вони б не сказали: «Макаров — зрадник»,— вони б сказали: «Радянський моряк Ма­каров — зрадник». А мені ніхто не давав права на те, щоб я вкри­вав ганьбою мій народ».

Я. Галан із знанням і притаманною йому сміливістю звер­тається у своїй драмі до надзвичайно важливих і гострих про­блем, які постали тоді перед нашою літературою. Слід віддати належне драматургові, що у тих складних міжнародних відноси­нах, суспільних і політичних зрушеннях, які мали місце у по­воєнному житті держав і народів, він зумів побачити головні теп- денції, а часом і передбачити деякі події (наприклад, нове запро­данство українських буржуазних націоналістів, природу і зрад­ництво яких він дуже добре знав). Уже тоді Я. Галан розумів, що в сучасній Америці є дві Америки, і в драмі, йдучи від реаль­них фактів, зобразив не лише войовничу «філософію» петерсонів, а й нові настрої, погляди представників демократичних сил.

В образі журналістки Норми Фансі є риси тих американців, які з симпатією ставляться до радянського народу, розуміють, що з Радянським Союзом можна жити в дружбі. У цьому переко­нується і сержант американської армії Боб Фобер, який усвідом­лює, що досі був «старим дурнем», а Макарова називає своїм товаришем. У гострих конфліктах, зіткненні двох ідеологій роз­криваються не лише людські характери, біографії, а й майстер­ність драматурга (в розгортанні сценічної дії, побудові мізан­сцен, напружених діалогах, в яких кожен персонаж говорить «своєю» індивідуальною мовою).

Драма «Під золотим орлом» є підтвердженням того, як зба­гатився соціалістичний світогляд, художня майстерність Я. Гада­на. П’єса ця була особливо дорогою і для письменника. Після завершення роботи над твором Я. Галан 10 січня 1948 р. зано­товує до свого щоденника, що це — його рідна дитина («частина мого Я»). Драма була йому дорогою не лише своєю ідеєю, ге­роями (в образі Андрія впізнаємо риси характеру самого Я. Га- лана), а іі пам'ятна сценічною' долею, коли деяким режисерам треба було доводити життєвість і правомірність трагедії в літера­турі соціалістичного реалізму.

М. Рильський, прочитавши «Під золотим орлом», писав авто­рові у листі 26 квітня 1948 року: «Велике Вам спасибі, що при­слали п’єсу. І за п’єсу спасибі. Сильна річ... це оптимістична трагедія». Справді, незважаючи на трагічну долю позитивних ге­роїв, твір сповнений життєствердження, віри у торжество спра­ведливості. А саме цього не зрозуміли тоді деякі режисери.

Великим внеском у нашу драматургію стала наступна і остан­ня п’єса Я. Галана — «Любов на світанні» (1949), написана під свіжим враженням складних і болючих процесів у західноукраїн­ському селі повоєнних літ. «Сучасна бувальщина» — так визначе­но манеру і народний характер твору. Автор відтворює події однієї доби, що відбуваються в хаті Миколи Воркалюка — агроно­ма іцоііпо створеного колгоспу. Через гостродраматичні відносини, конфлікти Я. Галан передає болючий злам дрібновласницької селянської психології і формування нового, соціалістичного світо­гляду, нової моралі, яка перемагає старе, реакційне. У цій без­компромісній боротьбі розкриваються образи нових людей — сіль­ського комуніста Миколи і вчительки Варвари — жінки безстраш­ної і душевно прекрасної, чистої, яка знаходить у собі сили, щоб поставити інтереси колективу над особистими почуттями кохан­ня. «Є речі, яких я прощати пе вмію нікому і ніколи: брехні та зрадництва»,— говорить вона і слова ці підтверджує вчинками (вона сама вбиває зрадника Луку, якого щиро кохала).

Для п’єси «Любов на світанні», можливо, як для жодної з попередніх п’єс Я. Галана, характерна загострена класова кон­фліктність, трагізм подій і стверджувальний художній пафос. Заглиблюючись у непримиренні соціальні суперечності в того­часному селі, драматург простежує, як проникають вони у ро­динне життя, створюють зовсім нові відносини, конфлікти, ду­шевні потрясіння, катастрофи. Тим, що борються за нову мораль (Микола Воркалюк, Іван Негрич, Варвара Петрич), протистоять життям приречені, які прагнуть зупинити невмолимий об’єктивний хід подій (Штефан Петрич, Лука Воркалюк).

У роздумах Івана Негрича про нове життя, про колгосп від­чувається перекопаність і віра у світле майбутнє: «Усі ми знає­мо, що таке для нас наш колгосп. Ми кажемо: шлях до достатку, і воно насправді так, істину кажемо... Але, далебі, бий мене не­чиста сила, якби я лише заради хліба з маслом і м’яса у будній день ночей недосипав і голову підставляв під фашистську кулю. Колгосп для нас щось більше. Це Радянська влада, а вона і нам,