Unknown

Петерсон.Не забувайте, міс Фансі, що ви тут ли­ше гість!

Том приводить свідка. Бєлін одягнений так, як був одягпе-

пнй попереднього дня зранку. Він знімає капелюх і кланяє­ться.

(До Бєліна.) Яким чином ви опинились на місці зло­чину?

Б сліп(одкашлявся). Було коло восьмої годипи ве­чора, коли я вийшов з ресторану фрау Мільх. Я — лю- дипа самотпя, мені не було куди піти, і я вирішив про­йтись по місту.

Б е н т л і. В такий дощ пройтись?

Б с л і н (в нього полохливо забігали очі, але підба­дьорливий рух голови майора заспокоює його). О так! Саме в дощ я найбільше люблю блукати по вулицях. (Посміхається.) Так собі, без мети, заради самого на­строю. Коли це раптом чую — хтось кричить: «Поліція! Поліція!» Я прибіг і побачив метушню. Якраз у цю хви­лину вийшов з трактиру «Під золотим орлом» високо­поважний сержант Фобер. Він спитав мене, чи я пізнав затриманого злочинця...

Бентлі. Звідки ви знали, що то злочинець?

Петерсон.Ще раз прошу вас, більше того,— на­казую вам, Бентлі,— не заважайте мені!

Бентлі. Прошу зважити, майоре, що Бєлін — осо­бистий ворог Макарова.

II о р м а. Сержант Фобер також!

Петерсон.Ще одне ваше слово, міс, і я попрошу вас вийти. (До Бєліна.) Ви побачили, що затриманий чинив поліцейським опір, не так?

Бєлін. О так, так!.. Він... хотів вирватись з рук...

Андрій. Неправда!

Петерсон(до Бєліна). І ви допомогли поліцей­ським знешкодити його, так?

Б є л і п. О так, так, сер! Я допоміг...

Петерсон.Заарештований каже, нібито ви також обшукували його. Це правда?

Бєлін(подивився на Боба).Ні, сер... (Знову поди­вився на Боба.)Ні, я... не обшукував його, сер. Це ро­бив сержант Фобер.

А п д р і й. Дозвольте, сер, сказати слово!..

Пауза.

Петерсон.Говоріть.

Андрій. Я бачив, як Бєлін всунув руку в мою ки­шеню і вручив щось сержантові.

Петерсон.Це правда, Бєлін?

Бєлін(запопадливо). Ні, сер!..

Петерсон.Це правда, сержанте Фобер?

Б о б (похмуро). Ні, сер.

Петерсон.Ясно. (До Андрія.) У всьому, навіть у брехні, треба знати міру, Макаров. До речі, може, ви нам скажете, що ви робили в критичну хвилину біля трактиру «Під золотим орлом»?

Андрій. Коли я вийшов з ресторану, в ньому ли­шився тільки Бєлін. Я хотів піти додому, та страх за Ан­ну не давав мені спокою. Я повернувся з півдороги і, коли підійшов до рогу Бішофштрасе, почув крик фрау Мільх...

Петерсон.Досить! Треба було вигадати щось більш оригінальне, Макаров! А чому це ви так боялись за Анну?

Андрій. Бслін мав на неї зуба: він женихався, і — не вийшло. А від таких, як Бєлін, можна всього чекати.

Белі н. Ви чули, сер? Він мене ще ображає...

Петерсон(махнув рукою). А іншої причини для побоювань у вас не було?

Андрій мовчить.