Unknown

Мюнцера немає більше серед нас і — не буде. Німці арештували за «шпигунство», бо син його проживав у Англії. Цю маленьку людину били до нестями, плювали їй в обличчя, а наглумившись досхочу, постригли їй голо­ву до самої шкіри і звільнили — з жовтою латою па рукаві.

Через деякий час Мюнцер знову зник. На цей раз на­завжди.

Якова Мунда менше знали; він довгі роки не покидав Львова. Вдень він був викладачем консерваторії, ввечері диригував в оперному театрі, а ночами писав пісні, і ці пісні співав потім увесь Львів.

Мупда, як і всіх євреїв, загнали німці в гетто. В кімна­ті, величиною в 20 квадратних метрів, жило 20 чоловік. Не вистачало води, не було за що купити хліба, бруд і воші роз’їдали в багатьох приреченців волю до життя, людську гідність. А Мунд — писав симфонію.

Він знав, що дні його полічені, що не уникнути йому трагічної долі його народу. І саме тому в страшних умо­вах гетто Мунд працював так, як не працював ще ніколи.

33G

f _яиНа, ЩО гинула повільною смертю, мовою звуків ни- й пля ТИХ, що залишаться в живих, заповіт — гімн все- перемагаючого життя.

Одного ДНЯ по Мунда приишли гестапівці і повели •’ го У Янівський табір смерті. Там Мунда разом з інши-

краЩ^ими музикантами Львова змушували проводжати ^м «страсними аргентінськими танго все нові і нові коло­ни в’язнів, що йшли на страту...

Мунд загинув одним із останніх, а з ним загинула і його незакінчена симфонія.

В останні місяці перед війною Альтер Кацізна помо­лодшав на добрих 10 років. Ті, що знали його з Вар­шави, дивувалися, як цей кабінетний письменник на їх очах переродився в радянському Львові. Треба було ба­чити, з якою молодечою пристрастю виступала ця літня людина на зборах, мітингах, перед мікрофоном. Кацізна _не знав, що таке відпочинок. З-під його пера виходили вірші, оповідання, нариси, статті. Він знайшов час і па те, щоб закінчити нову п’єсу. «Оперу єврея» збиравші грати Міхоелс, про неї запитували інші театри. Кацізна був на сьомому небі. Пам’ятаю, як від радості тремтіли його руки, коли він показував мені тільки-но підписаний ним контракт.

Прийшла чорна червнева неділя. Кілька днів пізніше залізничний транспорт був виведений з ладу, шляхи па схід сонця опинились у вогні «мессершміттів», «юикер- сів» і парашутистів-диверсантів. Кацізна знав про це, але він вирішив будь-що йти за цими, хто промостив перед ним шлях до безсмертя.

Він вийшов із Львова з 18-річною дочкою. Під Терно­полем перестріли їх бандерівські бандити. Ударами при­кладів загнали батька і дочку у подвір’я в’язниці. Поки мученицька смерть закрила Кацізні очі, він мусив диви­тись на те, як під ударами палиць сконала його дочка.

Ця ж сама доля спіткала майже всіх єврейських письменників Львова. Ніхто з них не вийшов зустрічати нас у радісні липневі дні 1944 року. Нема в живих пі чу­десного сатирика Перле, ні блискучого поета Вебера, ні перекладача «Пана Тадеуша» — Кенігсберга. Я не можу також забути мого друга — поета Шудріха. Цей старий підпільник знав, що таке боротьба, він умів умерти тіль­ки так, як умирає солдат. В той час, як гітлерівці на де­сятках машин возили через місто роздягнутих догола людей у Лисиничський ліс на страту, Шудріх став одним із засновників підпільної антифашистської організації.

Якось ранком Шудріх зустрівся віч-на-віч з гестапів­цями, які його шукали. Він привітав їх чергою з пістоле­та. Шудріх умер із славою.

Муки єврейського населення в окупованому Львові не піддаються описові. Для багатьох нещасних ціаністий калій був єдиним рятупком від цього пекла на землі. Було безліч випадків, коли брат труїв брата, а мати — власну дитину. Молодого доцента медінституту В. схова ли його колеги разом зі стареньким батьком у єдиному можливому сховищі — виїмці під нахилистою підлогою інститутської аудиторії.      *

Під час викладів батько і син сиділи, тамуючи подих. Минали дні, весну змінило літо, почалася друга зима, і нещасні забули, що таке сонце. Старий осліп, а згодом збожеволів. Умовлювання В. не допомагали, його батько не усвідомлював уже, що таке обережність.

Студенти звернули увагу на дивне шарудіння під під­логою. В. зрозумів: ще день, ще два, і їх знайдуть; тоді в одній ямі з ними ляжуть і їх рятівники.

В пригоді став ціаністий калій. Потім В. пошматував труп батька на частини, а колеги доцента під покровом мочі виносили їх з будинку інституту.

Там, де було львівське гетто, стоять нині обгорілі мури. Нам показують напівзруйнований будинок. З-під руїн стирчать заіржавілі ноги ліжок. Тут був госпіталі, тифозних. Коли його вкрай наповнили хворі, гітлерівці щільно позачиняли двері та із шлангів облили бензином мури і покрівлю. Вкупі з хворими згорів увесь персонал госпіталю.

Поодалік, там, де з другого поверху звисає вигнуте вогнем поруччя балкона, жила мати двох невеличких ді­тей. Виключна краса цієї молоденької жінки принадила німецьких убивць. Коли настирливі вимоги есесівців не призвели ні до чого, вони придумали помсту: кинули свою жертву па ліжко і ногою від стола резтерзали її нутро, їх не збентежив навіть лемент ошалілих від жаху дітей.