Unknown

В памяти львовян не изгладились события апреля 1936 года. В истории Европы бурных тридцатых годов вы не найдете примеров такого массового героизма, та­кого безумного па первый вгляд порыва человеческой мас­сы, которая под градом пуль польской полиции прокла­дывала себе дорогу через город, имея вместо знамени и оружия лишь гроб, черный сосновый гроб с прахом по­гибшего товарища...

В сентябре 1939 года крылья свободы затрепетали, на­конец, над городом ее детей. Не надолго! Не прошло и

двух лет, как па Львов опустилась ночь кровавого гитле­ровского кошмара.

Фашисты знали дух гордого непокоренного города. Опи решили выжечь его раскаленным железом. Про то, что творилось во Львове за эти три последних года, расска­жет вам каждый львовский камень, ибо на каждом из них запеклась горячая кровь детей моего города.

Живописные окраины Львова — это одна сплошная могила, где вечным сном покоится половина его жителей.

Это страшная, потрясающая правда. Не подумайте, однако, ради всего святого, что кровь этой полутораста­тысячной армии львовян погасила пламя свободы в серд­цах тех, что остались живыми. Нет! Эти сердца были вер­ными ей каждый час, каждую минуту.

В то время, как в степах города свирепствовало геста­по и специальные отряды СС, в недалеком Белогорском лесу напряженно работал штаб мстителей. От львовского вокзала отправлялись па запад поезда и... не доходили до следующей станции. В эсесовском театре недолго тан­цевали проститутки из венского Гюртля. Они взлетели на воздух вместе со всем театром, битком набитым их эсэсовскими поклонниками.

Губернатор Вехтер недолго пользовался помощью своего заместителя Бауэра. Посреди дня, почти в центре города, горячие львовские пули смели с лица украинской земли и Бауэра, и его сотрудника Шнейдера.

Вечная память и вечная слава храброй неизвестной женщине, которая четырьмя выстрелами из нагана убила на улице Коперника четырех гитлеровских офицеров.

В сумерках, когда Гетманские валы кишмя кишели гуляющими немецкими солдатами, из какого-то переулка выскакивала вдруг «машина смерти». Она полным ходом мчалась через город, и люди в черных, новеньких мунди­рах эсэсовцев поливали пулеметным огнем ошарашен­ных немецких солдат. Это бойцы львовского рабочего партизанского отряда расплачивались за кровь и слезы их города.

Нынче Львов красными знаменами приветствует своих освободителей. Он приветствует армию героев с гордо под­нятой головой, как боец встречающий бойца.

Читатель, если твой путь пройдет когда-нибудь через Львов, сними в его воротах шапку. Всегда верный город, город-борец полностью заслужил твоего внимания.

ПРАЦЯ, ОСВЯЧЕНА ВОЛЕЮ

Це було на нараді селян Львівщини. В зал, де від­бувалась нарада, прийшла делегація робітників міста Львова. За її дорученням робітник паровозоремонтного заводу тов. Василишип звернувся до трудівників села з таким словом:

— Товариші селяни! Робітники міста доручили мені вітати вас і передати, що завдяки нашій праці безпере­бійно ходять поїзди, нормально працює Львівська заліз­ниця. Силами робітників відновлено роботу заводів. Ми подбали про те, щоб трудящі мали воду і печений хліб. На сьогодні в місті працюють всі фабрики і заводи. Це зробили ми — робітничий клас визволеного Львова...

Зміст промови тов. Василишина нагадує про те, свід­ками чого ми були в усіх визволених містах. Але зовсім інакше все це сприймається тут, у Львові, на Західній Україні. Коли творить якийсь подвиг шахтар Донбасу — це дії людини, яка 27 років вчилася жити по-радяиському і по-радянському працювала. Коли на третій день після визволення міста одержує електрику Київ чи Харків — це подвиг людей, які вже або забули, або по молодості своїй не знали, що таке експлуататор, що означає бути без роботи. І кияни, і харків’яни, прийшовши у визволе­не рідне місто, негайпо бралися за відродження його, бо тільки вони є господарями міста.

Львів’янинові було важче. У Львові до вересня 1939 року на біржі праці було зареєстровано до 100 тис. безробітних. Біржа зникла там тільки відтоді, як при­йшла у Львів Радянська влада. 400 різних підприємств поглинули всі вільні робочі руки. Вперше у Львові про­мовили слово «змагання». Вперше пізнали радість на­зватися «ударником». Вперше праця людини стала нор­муватися законами і людина почала думати не про те, як

врятувати себе від експлуататора-господаря. Вона почала думати, як краще проявити себе, своє вміння, свої здіб ності. Змагання збудило в людях бажання випередити інших, щоб спільними зусиллями зробити більше.

Прийшла війна. Знову львів’янин пізнав горе, горе, ні з чим незрівнянне, і робітник прекрасно розумів серцем своїм селянина: у селянина забрали землю, про яку він мріяв і яку йому дала тільки Радянська влада; у робітник ка забрали право па вільну, творчу працю, його зробили рабом.

Нині, коли знову воля прийшла до Львова, робітники, так само, як і інтелігенція, відчули, що вони покликані зробити так, щоб швидше Львів став містом, де для по­слуг людини є і вода, і електрика, і трамвай.