Unknown

В червні 1941 року німецькі панцеррегіменти ¹⁶ знову затужили за прекрасним Львовом. На цей раз про пере­гони не могло вже бути й мови. Багато потекло німець­кої крові, поки Берлін міг сповістити про зайняття Львова.

Він сповістив про це під звуки фанфар, під прусську барабанну дріб. Прапор із свастикою на львівській ра­туші зовсім запаморочив Гітлерові голову. Тут збігалися шляхи з Польщі, Словаччини, Угорщини і Румунії; звід­си широким віялом стелилися шляхи у великий і багатий український край, в далеку, чарівну Колхіду, де, здава­лося, чекало переможця легендарне золоте руно.

Гітлерівські аргонавти захопили Львів 29 червня * і вже через кілька днів перейменували вулицю 3-го трав­ня на вулицю 29 червня. А ще через кілька місяців у Львові з’явилася установа, яка мала будувати шляхи Берлін — Львів — Одеса та Берлін — Львів — Харків.

Цими артеріями повинно було, за планами Гітлера. литися в живіт Німеччини чорне золото Азербайджана. На Руській вулиці, сквапно перейменованій на Ройссеп- штрасе, красувалася вже новенька вивіска німецького нафтового акційного товариства.

1 серпня 1941 року Львів став «столицею» п’ятого истрикіу нової німецької провінції. Генерал-губернатор Ф_Оанк говорив уже про тисячоліття. Він гордим кроком т0дія Цезаря сновигав по залах львівських музеїв та ви­бирав очима годинники, що пам’ятають часи Богдана Хмельницького *, гобелени епохи короля-сонця, картини майстрів ренесансу.

На станції чекали вже вагони. Вони везли до Німеч­чини казкові скарби казкового міста: дзеркала венеціан­ських майстрів вперемішку з безцінними фоліантами бібліотеки Оссолінеум *. Периферійному дистриктові пе­риферійної провінції вони, на думку німців, були не по­трібні.

Інші поїзди прибували з Берліна. В м’яких вагонах першого і другого класів приїздили «тисячолітні» воло­дарі міста і дистрикту: гегаймрати, гофрати, штадтгаупт- мани, віршафтслейтори, штурмбапфюрери з дружинами, з тещами, з рудавими фріцами і фрідами, з шотландськи­ми собаками, з анкарськими котами і бразілійськими па­пугами. Для них очистили найкращий район міста, їм від­дали меблі людей Львова, їх білизну, їх постіль, їх оде­жу, їх сонце, їх повітря, їх дерева, їх квіти.

Через рік Львів налічував уже цієї галасливої череди понад 300 тисяч голів. Все це їло, пило і ригало, взимку ходило па оперети Легара, а влітку вилазило па Висо­кий замок і з насолодою спостерігало видовище в стилі Нерона: як їх знайомі в есесівських і гестапівських мун­дирах бензином поливали з шлангів будинки Підзамча і живцем спалювали в них євреїв.

В колишньому палаці цісарського намісника сидів губернатор у широчезних галіфе на кшталт редьки. Цей Макіавсллі з берлінського Александерпляца три роки снував криваве павутиння зради і провокації. Bin ненави­дів нащадків Сагайдачного *, він ненавидів і нащадків Костюшка. їх було забагато для губернатора; губернатор не міг спати спокійно, поки вони жили і дихали за сті­нами його палацу. Він вперто, з садизмом цькував одних на Других. Він з посмішкою задоволення оглядав у львів­ських лікарнях пацієнтів з ротом, роздертим від вуха до ^вуха. Це була його робота...

Сьогодні все це скінчилося. Львів знову вільний.

Ми знаємо, що не застанемо вже в живих ні Гаврилю- ^Ка *, ні Тудора *, ні Бой-Желенського, ні Шудріха *. Ми

знаємо, що ніяка сила не воскресить тисяч і тисяч муче­ників, похованих на Пісковій горі і на Янівському, що довгі роки ще навіть старі львівські мури оплакувати- муть розтерзаних німцями дітей левиного міста.

Ллє ми знаємо також, що поранений Львів підведеть­ся знову, та що через рік-два ви не впізнаєте його,— стільки буде в ньому молодості і сили.

І саме за те, спасибі тобі, радянський солдате, що не­сеш життя туди, де досі панувала тільки смерть. Спа­сибі від України, спасибі від її багатостраждального мі­ста Львова.

ГОРОД-БОРЕЦ

Если увидите на стенах Львова латинскую надпись кСемпер фиделіс», то знайте, это значит: «Всегда вер­ный».

Эти слова писала некогда завоевательная рука, которая хотела таким образом подчеркнуть верность Львова Речи Посполитой.

Но город Львов понимал эти слова по-своему. Им­пульсивный, гордый народ действительно оставался все­гда верным единой и бессмертной своей любви к свободе.

В 1848 году он дал почувствовать эту истину венско­му мракобесу Меттерниху. В то время «весна народов» * триумфальным маршем прошла по улицам Львова. Про­шла под аккомпанемент жгучей канонады австрийских пушек. И когда сраженная революция пала смертью храбрых на разбитых бомбами баррикадах, она передала свою бунтарскую песню будущим поколениям города ка­менных львов. Ровно сорок лет тому назад эта песня во­скресла па баррикадах Стрелецкой площади. В тот июль­ский день бастующие рабочие Львова бесстрашно смот­рели в глаза смерти, они голыми руками стаскивали с коней вооруженных до зубов венгерских гусаров. В них стреляли, их рубили саблями, а они не сдавались, они бились, голыми руками бились и до последнего своего вздоха оставались верными любимой неизъяснимой чудсс- нице-свободе, ради которой стоило бороться и умирать.