Unknown

Так, але при цьому розмареки забули про одне: їх давно вже розкусили і в Польщі, і в Америці. І нічого розмарекам погрожувати: те, чим розмареки погрожують, вони давно вже роблять, бо чи можна назвати їх «кон­грес» у Буффало чимось іншим, як роботою «заради прусського короля»?

Свій конгрес вони готували з німецькою педантич­ністю; ролі були розподілені, виступи заздалегідь відре­даговані. А результати?

Статут був схвалений 5 процентами учасників, 95 про­центів з них не було взагалі. Те саме з резолюцією. Настрій серед учасників конгресу був такий, що розма­реки визнали за краще застосувати до них методи, запо­зичені в духовного батька соспковських і венгжпнеків — Пілсудського: їх викидали за двері...

Розмареки розраховували на підтримку реакційної американської преси. Чекали, чекали і ... діждалися. В статті, вміщеній у «Нью-Йорк тайме», говориться:

«...Вони (аранжери конгресу.— Я. Г.) не повинні роз­раховувати на співчуття американського народу, якщо прагнуть лише до відновлення довоєнних кордонів Поль­щі... Якщо конгрес буде йти цим шляхом, він викличе підозріння в тому, що він воліє краще непримиренну Польщу, ніж Америку й перемогу».

Сказано досить переконливо, але трохи делікатно. «Конгрес» у Буффало викликав не тільки підозріння, але і впевненість. Впевненість у тому, що роботою його іні­ціаторів керувала рука Берліна і в тому, що ця провока­ція допоможе Гітлєрові в такій самій мірі, в якій, на­приклад, мертвому допомагає кадило...

ЛЬВІВСЬКА ТРАГЕДІЯ

МАЙСТЕРНІ ГЕСТАПО

їх було понад 200 тисяч: дві третини жителів Львова. Якщо в сонячний полудень ще й сьогодні ви побачите спорожнілі центральні вулиці, то це тому, що їх нема більше в живих.

В вітряну погоду навколо Львова піднімається в по­вітря срібляста пилюга. В цій пилюзі — попіл спалених сотень тисяч людей.

В будинку готелю «Асторія» працювало під суворим наглядом гестапо 1200 кравців, пралів і фарбувальників. 1200 чоловік на дві зміни. Кожен робітник мав норму: привести за день до ладу три костюми. Усунути з них сліди куль і ножів, змити з них кров, випрасувати їх і запакувати для відправки в Німеччину.

1200 чоловік працювали цілий рік. Щодня через їх руки проходило 3600 чоловічих, жіночих і дитячих ко­стюмів. За рік ці руки зацерували, вичистили й випрасу­вали понад мільйон триста тисяч костюмів, що їх носили колись замучені жителі Львова і всього «дистрикту Га­личина», та ті, що їх гітлерівські поїзди смерті привез­ли на страту в містечко Белзець з далеких Роттердама, Антверпена, Парижа, Відня, Белграда, Праги, Афін і Софії.

Наприкінці минулого року львівським ремісникам ска­зали: досить. Залишилось ще для обробки 1200 костю­мів. Та це були вже лахміття, що під голкою розлазились. Після розстрілу ремісників, їх одежу кинули в барак, де були вже гори лахміття, призначеного в паперову фаб­рику.

КОНЦТАБІР НА ЯНІВСЬКІЙ

Подібна картина, як в Майданеку. В одному бараці — псячі пар взуття, в другому — розпороті подушки й пе- ^тИ т пір’я. Пір’я. Підлогу вкриває 30-сантиметровий р0ЦИ. ^Л пір’яний покров.      ....

На подвір’ї — трактор і дві причіпні величезні плат- А оми. Ними гітлерівці вивозили по кілька сот трупів а раз. Але згодом трактор виявився зайвим, його за­ступив вогонь. Обвуглені трупи приймали поміж свої вальці машини — чортів млин. Вони спроможні були пе­ремолоти за день кістки тисяч трупів. Ось вони перед нами — ржавіючий витвір німецької техніки, ще один документ неймовірної ганьби, вічної ганьби...

Поряд з табором — дві великі ями. В одній з них —» 600 чоловіків, в другій — самі жінки і діти, їх понад 200. Вони були розстріляні за кілька днів перед визволенням Львова Червоною Армією.

В канаві за Янівським кладовищем ми бачили жі­ночі голови, точніше кажучи, 300 жіночих голів. Вони ще не встигли розкластися. На деяких головах — дов­гі дівочі коси, кокетливо заплетені колись рукою, якої вже не знайти було в цьому мовчазному царстві смер­ті, де кожна грудка землі пересичена людською кров’ю.

Трохи поодалік стояло озеро цієї крові. Авжеж, ціле озеро. Його рудава, склиста поверхня порепалась на сон­ці. Сюди протягом довгих трьох років спливала кров за­катованих львів’ян. Її лилося так багато, що пімці були змушені зробити для неї лотоки і гать, єдину може в світі гать для людської крові, 16 метрів завдовшки, 8 метрів завширшки і 80 сантиметрів заввишки.

Над цими горбами протягом трьох років пе стихали передсмертні зойки мордованих. Земля корилася і всмоктувала їх кров, тулила їхні кістки, нарешті, і вона збунтувалася, не приймала більше.

І тоді кров застигла в страхітливому озері, а кістки сторчма піднялися, і стиснуті кулаки мерців благають сьогодні живих про відплату...

За три кілометри від міста, у Лисяпичах, 32 велетен­ські могили. Німці замаскували їх, як уміли, тобто так само, як замасковували були свого часу могили своїх польських жертв у Катині: посадили на них деревцята.