Unknown

В лютому цього року, в мороз, приїхали до нас на санях чотири чоловіки з автоматами. Один з них мав ви­соку смушеву шапку і кричав:

«Хай живе Бандера! Лягайте ниць!»

Ми всі лягли лицем у сніг і дуже змерзли. Що вони там робили, я не знаю; щось вантажили на сани. Потім наказали нам встати, і той у високій шапці скомандував:

«Хай живе Бандера! Руки вгору!»

Коли ми підняли руки вгору, озброєні люди почали в нас стріляти з автоматів. Моя сусідка — їй було вісім­надцять років — дістала кулю в саме серце. А мені роз­стріляли руки...

Дивимось на покалічені рученята Зосі. Ліва долоня розтрощена, палець правої руки відірваний.

Ні, люди, цього не можна забути.

СЬОГОДНІ І ЗАВТРА

Перед втечею з Чернівців гітлерівці підпалили чудес­ний палац культури. Більшу його частину вдалося вря­тувати. Ще раніше вони спалили чернівецьку синагогу, °Дну з найкрасивіших синагог світу. Ця наволоч мала також намір висадити в повітря принаймні половину мі- ^ста; Проте на цей раз їй не пощастило: треба було мер­щій давати чосу в Карпати.

Якщо не рахувати кількох зруйнованих будинків у Центрі — місто ціле, його краса залишилась непорушеною. ^а мурах впадають у вічі об’яви про відкриття з 1-го червня курсів підготовки учителів: 180 чоловік для по- чаткових класів, 150 — для старших класів. Треба педа­гогічних кадрів для 336 шкіл: для 336 ліквідованих руму­нами шкіл, які через три місяці знову будуть відкриті.

Тоді ж, після трьох років перерви, розкрив свої во­рота й Чернівецький університет.

І буде те, що повинно бути: що судилося цьому місту самою, мабуть, долею. Діти знову заповнять міські сади і сквери, а їх батьки подбають, щоб це українське місто стало містом студентів, вчених, працівників мистецтва, таким рідким тепер у світі містом, де люди інтелектуаль­ної праці в тиші і спокою, в прекрасних кліматичних умовах могли б з максимальною користю служити своєму народові.

Коли побачите, що жителі Буковини низько схиляють голови перед радянськими офіцерами, то знайте, що вони схиляють голови перед лицем героїзму, перед тими, які в край смерті принесли життя.

II

ШЛЯХОМ НА вижницю

Машина стрибком випинається з Чернівців на мальов­ничу гору — і перед нами, мов на долоні, прекрасна зем­ля Федьковича. Бадьорий верховинський вітер легенем шугає в буйній зелені полів і лісів, хлюпочеться срібною радістю в чистих річках — потоках. Не Буковина — сама пісня весняна з грудей свобідних:

З верха на верх, а з бору в бір, З легкою в серці думкою...

Воістину з легкою думкою в серці ми милуємось нині визволеною землею буковинською. Адже всі ці на диво мальовничі гори й ліси, родючі поля і левади, чепурні містечка й села, привітні скрізь газди й газдині — всі во­ни втішаються радянською волею. Нема вже осоружних загарбників на Буковині. І румуни, і німці, і весь окупа­ційний накип різних «домнулів», «примарів», «преорів», «субпрефектів» та жандармів сплив ранньою весною з Буковини разом з брудними снігами у безвість. Тільки покинуті тут і там в поспіху танки й автомашини на до­рогах говорять сьогодні про те, як окупанти котилися стрімголов з Буковини.

Радісно від того, що вже їм «путь пропала» — грабіж- _м Адже сьогодні й дитина в кожному селі знає, що Провона Армія б’є злодюг Антонеску таки на румунській ¹ лі І ^{х04 Т}У^Т * ^{там ВИДЇЇ0 ще} РУ^мУ^нські таблички я шляху з перекрученими назвами сіл і містечок, про­те не бачити вже румунам Буковини, як свого битого вуха.

СТОРОЖИНЕЦЬ

Це було тихе замріяне буковинське містечко з за­тишним парком і чепурними будинками в центрі. За Ра­дянської влади в 1940 році сторожипчани розмістили в будинках українські школи, клуби, поліклініку і дитсад­ки. В парку вечорами грала музика, лупав голос сопілки. Надійно дивились визволені сторожипчани в своє май­бутнє.

Сьогодні весь центр Сторожипець лежить у купах ру­їн, порослих бур’яном та будяччям. У 1941 році повітря­ні пірати Гітлера обрушились на мирне українське міс­течко бомбовим шквалом і обернули найкращі будівлі в звалища. Не було вже тоді тут ані радянських військ, ані фронту. Німці бомбили Сторожипець так собі, для гітле­рівського страху серед населення. Це ж іще були часи «бліцкрігу», і кривавим залякуванням Гітлер мріяв за­воювати Радянський Союз.

В єдиному уцілілому будинку в центрі румуни роз­містили були свою примарію і сигуранцу. Війна по-румун- ськи зветься «разбой», отже румуни так і займались на Буковині розбоєм. Вони грабували людей і сікли різками. Розбійники Антонеску багато жителів Сторожинця загна­ли в тюрми, а ще більше в концентраційні табори, в так званій «Трансністрії». Там люди і гинули від голоду, зну­щань та епідемій.