Unknown

22 червня 1941 року фашистська Німеччина розпоча­ла танець вогню і смерті. Коло вже зроблено, в своєму танці вона повертається туди, звідкіля прийшла. Та наші танкісти не виключать моторів, наші артилеристи не да­дуть прохолонути своїм гарматам, поки раз назавжди не відіб’ють у німців охоти до розбійницьких герців. Кожен наш боєць знає, що ворога треба остаточно добити, та що добити його можна тільки в його лігві! Інакше бути не може, якщо не хочемо, щоб через 15—20 років тев­тонська орда знову топтала наші ниви, терзала наших дітей.

4 жовтня 1942 року Герінг заявив:

«...Без Дніпра, Дону, Волги Росія потрапить у таке саме або й гірше становище, ніж те, що в нього потрапи­ла б Німеччина, коли б вона втратила Рейн, Ельбу, Одер і Дунай».

З того часу минуло півтора року. Дніпро, Дон і Вол­га у наших руках, і лише незліченні могили німецько- румунських завойовників свідчать про те, що ворог насмі­лився напувати свої коні у цих ріках.

Герінг не говорить більше про Дніпро, Дон і Волгу. Він воліє не згадувати сьогодні і про Рейн, Ельбу, Одер та Дунай. Герінг знає, що гомін канонади наших гвардій­ських мінометів долітає вже до гирла Дунаю, Герінг пе­редчуває той недалекий час, коли залізний потік наших військ зупинить течію Одера і, дихаючи вогнем гніву, ввіллється на вулиці Берліна.

День 26 березня глибоко потряс світ. День чорного відчаю Гітлера і його зграї, день великої радості мільйон­них мас по цей і по той бік океану. Від Скулян над Пру-

том до Болграда — така сама відстань, як від Дніпропет­ровська до Скулян. З надією чекають великої визволи­тельки народи Югославії, благословляє її на подвиг бага­тостраждальний народ Польщі.

Крізь вогонь і дим не стихаючих ні на хвилину боїв наші бійці йдуть паче буря вперед — на захід і па пів­день,— йдуть грізні месники і солдати свободи. Тремтіть, Берліне, Бухаресте і Будапеште! Радуйтеся, Афіни і Белграде, Праго і Варшаво, радуйтесь великою радістю, бо оце під громову музику радянських батарей гряне го­дина вашого воскресіння.

Червона Армія йде вперед!

ЧАС РОЗПЛАТИ НАСТАВ

Карпатські верхи Говерла і Піп-Іван, Чевчен та Гні- теса — наші. Наші Білий Черемош і Чорний, у наших руках верхів’я бурхливого Пруту. Українське слово лу­нає знову в трикутнику Черемоша і Тиси, що за плана­ми наших ворогів мав стати трикутником смерті для пів­денно-західної вітки українського народу...

Ще кілька днів тому Берлін вважав Карпати природ­ною фортецею, за якою німці матимуть змогу спокійно перечекати лихо. Дарма! Червона Армія вийшла на дер­жавний кордон СРСР саме в цьому районі.

Берлін знає, чим це пахне. В сонячні весняні дні з Говерли видно угорську низину.

В героїчному небувалому марші Червоної Армії бере також участь Чехословацька частина. Сьогодні у її сол­датів теж велике свято. Вони одержали найвищу нагоро­ду за кров, пролиту ними в боях за визволення Києва і Білої Церкви,— право битися за рідну землю на власній уже території.

З Ясеня до Праги кільканадцять годин дороги поїз­дом. Але воїни Чехословацької бригади згодні йти па Прагу і через Будапешт. Через Будапешт, з яким у них є свої старі і нові рахунки. За сльози матерів словацьких і чеських дітей, розтерзаних мадярськими бузувірами. За вірну, собачу службу мадярів фашистським харцизам.

Час розплати настав.

МІСТО В КРОВІ

Про те, що діється тепер у Львові говорить оголоше­ний нещодавно протест, в якому читаємо:

«Від імені жителів міста Львова ми звертаємось до всіх країн з повідомленням про печувані звірства нім­ців у нашому місті і просимо, щоб весь цивілізований світ прийшов нам на допомогу».

Цей протест з’явився тоді, коли в Тернополі сиділи німці, а галицький губернатор Вехтер ще й не думав па­кувати своїх чемоданів.

Кілька тижнів тому у Львові з’явилися деморалізовані банди солдатів з розбитих під Шепетівкою і Збаражем німецьких дивізій. Голодні й обідрані недобитки армії генерала Манштейна день і ніч сновигали по місту, гра­буючи квартири й магазини, вбиваючи мирних жителів.

Але це був тільки початок лиха. У день, коли через Городецьку заставу покотилися на захід перші машини з евакуйованою німотою, у місті почався шалений терор. Його жертвами стали насамперед заложники. Одного дня гітлерівці стратили публічно 11 чоловік, а через деякий час після того 56 чоловік з-поміж 80 арештованих у січ­ні представників української і польської інтелігенції. Водночас на мурах міста з’явилося повідомлення про страту 57 заложників у тюрмі на вулиці Лопцького.

З наближенням радянських військ до Львова, гітле­рівці влаштували масове винищення радянських громадян. Першими жертвами нацистських катів стали чоловіки, жінки і діти, примусово евакуйовані з східних областей України. їх сотнями вели на Піскову гору і там розстрілю­вали кулеметними чергами. За ними пішли львів’яни, в першу чергу ті, що відмовились покинути рідне місто. З ранку до вечора лунають розпачливі крики мордованих на Пісковій горі людей. Трупи розстріляних німці поли­вають гасом та смолою і спалюють. Протягом кількох тиж­нів вони винищили таким чином понад 13 тисяч чоловік.