Unknown

Вулиці Львова переповнені десятками тисяч жителів східних районів Галичини. їх німці під загрозою розстрі­лу змусили покинути свої садиби, не потурбувавшись ні­трохи про те, щоб забезпечити цю величезну людську масу продовольством. Нещасні гинуть сотнями і тисяча­ми від голоду та епідемій.

Недавно окупанти оголосили наказ про примусову ева­куацію жителів Львова. Всі вони приречені на голодну смерть, страхітливі поневіряння. Гітлерівці прирікають на голодну смерть навіть тих вигнанців, яких вони мо­білізували на будування фортифікацій.

«Евакуація» львів’ян провадиться спеціальними заго­нами есесівців, які виселяють вулицю за вулицею. Не­зважаючи на те, жителі Львова роблять усе можливе, щоб уникнути вигнання, дарма що гестапо розстріляло досі З тисячі чоловік за спробу залишитись у місті.

Дика паніка охопила кола німецько-українських на­ціоналістів, особливо тих виродків, що послали своїх си­нів у розбиту недавно Червоною Армією «Галицьку диві­зію СС». У свій час німці обіцяли їм допомогу при евакуації. Тепер ці іуди даремно докучають німецькій ко­мендатурі. У відповідь на їх благання, окупанти радять зрадникам тікати... пішки.

Відбувається гарячкова евакуація підприємств. Німці запаковують машини і сировину, намагаючись вивезти їх на Захід. Однак хаос, який панує на залізниці, особливо на Львівському вузлі, зриває плани німецьких грабіжни­ків. Усі шляхи забиті ешелонами з награбованим доб­ром, а це знижує маневреність транспорту нижче всіля­кого мінімуму. Недавнє бомбардування Львівського за­лізничного вузла радянською авіацією на довгий час при­пинило рух на таких важливих стратегічних магістралях, як Львів — Краків і Львів — Варшава.

Взяття Червоною Армією Тернополя підбадьорило львів’ян, запалило їх вірою в близький день визволення і дало їм силу до дальшої боротьби з ненависними оку­пантами.

Не встигли німці поховати вбитого партизанами віце- губернатора Бауера *, як вони були змушені замовити нові труни.

Радянський Львів нещадно розплачується з ворогом за кров і муки своїх дітей.

БУКОВИНСЬКА ЗЕМЛЯ

І

Літак робить останній віраж, його мотори раптом сти­хають і крилата машина впритул підкочується до роз- цвілих садів. Ми в Чернівцях.

Мальовниче місто, особливо весною. Куди б ви не піш­ли — скрізь над вами шумлять дерева, на кожному кроці кланяються вам тюльпани, братчики і незабудьки. Зелень визирає з кожного подвір’я, з кожного кутка і здається вам: якби не людські руки, то за рік-два в цьому сма­рагдовому морі потонули б і сліпучо-білі будинки, і роз­кішні вілли.

Йдемо вулицями, а назустріч нам гірський вітер жене хмару бузкового, яблуневого, вишневого цвіту. Жене не­відомо куди, бо тротуари й бруки залишаються після цього барвистого запашного урагану такими ж непорочно чистими, якими були й раніше.

ДОЛЯ ВЧИТЕЛЬКИ

В учительки Шевчукевичевої * вдача богатирська. Коли б ви побачили цю високу, смагляву жінку, з очей якої променіє кипуча енергія людини, що не знає, як можна в наш час змарнувати хоч би один тільки день, вам першу хвилину важко повірити, як багато пережи­ла Ольга Іванівна за 33 місяці румунсько-німецької оку­пації.

Почалося з арешту сигуранцою чоловіка Ольги Іва­нівни, відомого чернівецького лікаря. Опапаса Євгенови­ча ♦ шпики підняли з ліжка важкохворого. В сигуранці арештованого били гумовою палкою до нестями. Били в найболючіше місце — в опухле, закривавлене око. Звіль­нили його тільки тоді, коли будь-яке лікування в’язня

виявилось зайвим і залишалося тільки одне — зробити операцію. З ласки сигуранци лікар Шевчукевич став па все життя інвалідом.

Згодом прийшла черга до Ольги Іванівни. Шпики вдень і вночі вдиралися в квартиру Шевчукевичів, ни­шпорили по всіх кутках, водили учительку в поліцію, по­грожували, писали безконечні протоколи, віддавали її під військовий суд, а потім посадовили на півроку в кон­центраційний табір в Єфімцях.

За віщо? За те, що вона за Радянської влади була директором педагогічної школи. За те, що під час обшу­ку знайшли в квартирі маленьку п’ятикутну зірку. За те, що в якійсь шухляді намацали стару, зіпсовану за­пальничку...

В таборі було ув’язнено понад 600 чоловіків і жінок, між ними буковинська поетеса Софія Костецька *.

Було в Єфімцях ще одне вільне місце, принаймні сим­волічно. Для кого воно призначалося, сказав Ользі Іванів­ні комісар чернівецької поліції:

«Якби Кобилянська ще жила, вона була б теж за ко­лючим дротом...».

В Ольги Іванівни чудесна бібліотека — 10 000 томів. Посіпаки губернатора Калотеску тижнями вовтузились серед стосів книжок, шукаючи «заборонених пісень». Сьо­годні бібліотека знову в зразковому порядку, золочені хребти томів весело виблискують з полиць. Маленький «бібліотекар» Яснозір Добромисл жваво дереться по щаб­лях драбинки, шукаючи для вас книжок.