Unknown

Сьогодні ще мало жителів у Сторожинці, але життя вже вирує. Відновлено українські школи і клуби, працює поліклініка, організовуються дитсадки й інші інституції. Біля райвиконкому завжди повно селян — голова ж тут «вважаєте, свій чоловік», старий знайомий ще з 1940 ро- ?ут необхідно селянам порадитись про багато справ ¹ найважливіше — як побудувати мерщій нове, краще, ра­дянське життя в селі.

З ранку і до пізньої ночі не зачиняються двері Сто- рожинецького райвиконкому. Не страшно, що місто сього­дні ще в руїнах. Душа народу — жива.

П’ЯТДЕСЯТ ЛЕЇВ

Румунський комерсант чи пак «домнул» Раду Голо- вати небагато, видно, мав надій на тривкість «Великої Румунії», бо весь час окупації в Чернівцях жив у готелі «Палас». Тут у шухляді він в поспіху залишив навіть свою кореспонденцію і рахунки. З них ото ми й довіда­лись, що домнул Головати платив за скромненьку кімна­ту 660 леїв щодоби. Воно й не дивно. Адже румунському лею така ж нікчемна ціна, як і всій фашистській Румунії Антонеску.

А скільки платили румунські поміщики-окупанти бу­ковинському селянинові за день гіркої праці на ланах? 50 леїв. Це в той час, коли кіло кукурудзяного хліба коштувало 40 леїв, а поганенькі чоботи 7 тисяч леїв.

Село Панка. В сільраді сидять охочі до розмов «з на­шими» діди Семен Гаврплюк та Петро Тарнавський і розповідають, як воно було під час окупації.

Як було? До визволення села Червоною Армією в 1940 році три поміщики в Ланці мали майже стільки землі, як 600 селянських дворів. Радянська влада розпо­ділила між селянами панську землю, але ж недовго світило тоді сонце селу. В 1941 році зелену Буковину потоптали ногами гітлерівські розбійники, а за ними потяглися для окупації і їхні попихачі — румуни. Звичайно, прибули як стій у Панку і всі три поміщики: Сидорович і Ва­силько та «домна» ¹⁵ графиня Лаво. їм, та ще румунсько­му примарові Брензі з жандармами, здано всю владу над селянами.

Людей, насамперед, румуни поголовно відшмагали різ­ками. Потім наказали суворо: віддайте поміщикам усю землю, реманент, худобу.

Що селянин без землі? Панський невільник. І ось потяглися довгі дні рабської праці на поміщицьких ланах у голоді і під батогами. За 50 леїв заробітку в домнулі» селянинові не можна було ні жити, ані вмерти. Дід Се­мен добре сказав.

3 одної воно псарні —і німці, і румуни. Тільки що німці зразу людей убивали, а румуни — помаленьку, щоб чоловік мучився, як той рак у горшку...

Жандарми за будь-що садовили селян у тюрму на знущання і смерть. Так втратили здоров’я в румунській тюрмі в Чернівцях панківські селяни Василь Дескалюк, Микола Молдаван, Василь Грега, Олена Лутанюк і де­сятки інших. Примар засудив їх за радянський патріо­тизм. Кожного місяця односельчани писали петиції, а то й ходили пішки в далекі Чернівці з громадською просьбою до румунів: пустіть, мовляв, невинних людей. Необхідно було найняти адвокатів, підкупити жандар­мів і комісарів, адже в Румунії і самого чорта з Антонес­ку в придачу купиш за леї. Але звідки було селянам взяти грошей на підкупи, коли вони і самі ледве ди­хали?..

Тільки Червона Армія визволила буковинських селян від румунських окупантів та їх тюрем. Тільки вона по­вернула їм і ці прекрасні ліси в зеленому розмаї, і ці родючі долини, вкриті хвилястим морем буйних трав і хлібів.

З радістю дивляться буковинці на свою визволену землю, в своє майбутнє.

— Оце так. Для домнулів ще ми сіяли восени, а для себе зберемо весь хліб,— посміхаються люди.

В деяких селах люди навіть ще не розподіляли засія­ні восени поміщицькі лани. Гріх, кажуть, у молодому хлібі топтатися з аршинами. Хай собі хліб дозріває так вкупі, а восени і зберемо, і поділимо все по правді. Земля ж нікуди не втече з Буковини, вона вже наша навіки.

Так. Земля — наша, народна!

ПЛАЧ НЕВІЛЬНИКІВ

Перед селом румунська табличка: «Слободзея кома- решти». Не вірте. Жодної «комарешти» не було тут зро- ду-віку й не буде. Це звичайна Слобода Комарівська. Придумали ж румуни буковинській станції Неполоківці чудернацьку назву «Грігоре Гіка Вода». Але наші селяни

звали-таки її Неполоківцями, а по-румунськи жартома — «Григорій дідька водить».

Отже, ми в Слободі Комарівській. Сюди через гори й долини, через лінію фронту долітає плач невільників з далекого румунського міста Тарнава Міка. Там караю­ться в тюрмі присуджені на досмертну муку десятки ко- марівських селян.

За що?

Антонеску і його румунські посіпаки ще відповідати­муть перед судом радянського народу, за що вони морду­вали наших людей. Суворо відповідатиме і Антонеску, і домнул Шкраба з своїми синами — субпрефектом і жан­дармами. Це вони лютували в Слободі Комарівській під час румунської окупації.

Румуни арештували слободокомарівських селян за те, що вони організували в селі колгосп у 1941 році. Вони били людей у селі, били в Сторожинці, били в Садагурі, а після цього судили військовим трибуналом у Чернівцях: голову колгоспу Семена Гаврилюка та десяток інших селян.