Unknown

До речі, ця драбинка править у нього також за спо- стерігальну вишку: «мамусю, до тебе прийшли учні»,— сповіщає Яснозір Добромисл. Ми підводимось і на про­щання міцно тиснемо руку людині, яка пронесла «забо­ронені пісні» через катівні сигуранци для того, щоб нині на повний голос співали їх усі чернівецькі школи.

ВОНИ НЕ ГАЯЛИ ЧАСУ...

Якщо вже мова йде про школи, згадаємо і про поль­ську. Виявляється, що горекондукатор Антонеску засто­совував до поляків ті самі методи, що й до українців, тобто — не визнавав їх... Коли хтось поспитав румунсько­го губернатора, що він думає про буковинських україн- пів, Bin, не вагаючись, відповів: «Це славізовані румуни». Такої ж самої думки був пан Калотеску і про поляків, дарма що колишній прем’єр Татареску захлинався свого часу від полонофільських тирад. Не міг же пан Калотес­ку відставати від свого краківського колеги, губернато­ра Франка!

^г Коротше кажучи, польську школу румуни ліквідували вже в перший день окупації, тобто одночасно із закрит­тям всіх українських навчальних закладів. Відкрила її тільки Червона Армія. Рівно через п’ять днів після ви­зволення Чернівців у польській школі почалося навчан­ня. В розпорядження школи обком КП(б)У віддав один з кращих будинків міста.

— Що ж робили ваші учні в роки примусового нероб­ства? — запитуємо в директора школи Похмарського *.

Директор посміхається:

— Будьте певні, вони не гаяли часу...

Взнаємо подробиці. Частина учнів за всіма правилами графічного мистецтва підроблювала румунські докумен­ти і постачала їх втікачам з генерал-губернаторства, а частина із зброєю в руках відроджувала романтичні тра­диції польських повстанців. Кажуть, що одне хлоп’я по­везло навіть бомбу власного виробництва до Бухареста, щоб висадити в повітря палац Антонеску. На жаль, десь у дорозі безстрашного хлопчину спіймали жандарми.

Не минуло лихо й директора Похмарського. Якось він відвідав знайому єврейську сім’ю. Цього було досить, щоб його запроторили на два тижні в тюрму і на два місяці в концтабір.

— Мені ще пощастило,— каже директор.— Я вислиз, як піскар з матні. Інших арештованих поляків чекала гірша доля. Румунська поліція відвозила їх до Снятина і передавала в руки гестапо. А це був кінець...

КІЛЬКА ЦИФР...

До війни Чернівці налічували 120 000 жителів, тепер їх набереться найбільше ЗО 000. Понад 5 000 радянських громадян замучили німці і румуни в перші дні окупації. Це була різня, якої не знає історія Буковини. Відрубані людські голови, руки, ноги валялися в придорожних ро-

Потім кілька десятків тисяч людей виселили за Дні­стер, у табори так званої «Трансністрії». Всього з Бесара­бії і Буковини румуни погнали туди 400 000 чоловік. З них уціліло не більше як 60 000.

На відміну від німецьких таборів, де людей винищу­вали розстрілами, це були табори повільної смерті. Тут вмирали з голоду і холоду, від тифу й червінки.

До концтабору в Сказинці щотижня навідувався ма­йор Реошану. Він кожного разу запитував:

— Скільки чоловік вмерло за тиждень?

Коли майорові відповідали: тридцять—сорок, він роз­чаровано зводив брови:

— Мало, мало. Треба пожвавити темпи!

ЗОСЯ МАРГУЛІС

Перед нами 14-річне русяве дівчатко в новому піонер­ському галстуці. Кисті рук у Зосі * перев’язані марлею. Дівчинка розповідає:

— Яз Тлустого, Тернопільської області. Мій батько був бідний кравець. Було нас усіх шестеро, а залишились живими тільки я, сестричка шести років та старший брат. Під час першої акції...

— Пробач, Зоею, та що таке акція?

Зося здивована. Як можна не знати, що таке акція?

— Це коли німці в людей стріляють. Насамперед за­стрелили мого батька. Саме тоді він вийшов у місто шу­кати роботу. Я з мамою та іншими дітьми сховалися під кухонну плиту. Ми зробили собі там сховище, а німці приходили і не знайшли пас.

Скоро німці вчинили другу акцію: тоді вбили 500 чо­ловік і кинули у велику яму. Потім на трупи понакидали малих дітей і живцем закопали. Я почула їхній зойк і так налякалася, що втекла з сестричкою в ліс. Там блука­ли ми цілу ніч, а побережник ¹⁴ побачив нас і сказав: «Віддай світер». Я віддала йому світер, змерзла і повер­нулася додому. Тоді нас з мамою забрали поліцаї до та­бору в Королівці. Ми працювали там при молотарці і вантажили буряки на платформи.

Згодом мама захворіла на тиф і лежала на ліжку, а з его лежала моя сестричка. Хтось доніс, що мама моя ^Я ооа на тиф, прийшов німець і стрельнув мамі в шию. В сестричку не стрельнув, бо вона сховалася під ковдру, • він її ^не бачив. Але мама не вмерла, вона лише стогна­ла Тоді німець прийшов іще раз і запустив мамі кулю в око. Мама вмерла, а сестричка знову врятувалася, вона влізла під подушку і всеньку ніч пролежала під головою веживої мами.

Скоро після того застрелили мого брата, і ми з сест­ричкою пішли до табору у Головчицях. Там ми працюва­ли а ^нас били гумовими палками. Найбільше бив мене машиніст молотарки, що називався Гілета. Я плакала, а він мене бив іще дужче...