Unknown

Ранками із гестапівської тюрми, що на Комсомоль­ській вулиці (тепер Форстенштрасе), машинами виво­зять голих в’язнів. Були дні, коли машин уже не виста­чало і тоді мобілізовано з цією метою трамваї. На стан­ції Клепарів чекав уже поїзд смерті, що віз ув’язнених в останню дорогу, в містечко Белзець. Там вишиковували їх до лікарських оглядин. Лунає команда: «Ляуфшрітт» («бігом!») і нещасні (між ними діти) вбігають у темну кімнату. Ледве нога в’язня доторкнеться металевої підло­ги, тіло його скручується в смертельних конвульсіях і по нахиленій плиті котиться в яму, на купу жертв, вби­тих цим же струмом високої напруги. Досі гітлерівці

стратили таким чином у Белзеці понад півмільйона людей з різних кінців «генерал-губернаторства».

1 серпня 1941 року приїхав з Кракова до Львова генерал-губернатор Франк, щоб проголосити приєднання Галичини до губернаторства. Тризуб з театру зник так само швидко, як і з’явився: при світлі ліхтарів, які пер­ший і останній раз загорілись на вулицях окупованого Львова, різала очі вже сама тільки свастика. Озброєні ватаги гітлерівців били прикладами двері, вдиралися до квартир, вимагали срібного посуду і підсвічників, потріб­них, нібито, для влаштування урочистого бенкету в честь генерал-сатрапа. За протест проти грабунку гітлерівці тут же відповідали кулею, пущеною в серце жертви.

Пізно вночі у віллу професора Бартеля ввійшло кіль­ка гестапівців. Це була остання ніч відомого вченого...

Львівський університет існує триста років. За цей час не було, либонь, ні одної осені, коли б його ректор не від­кривав учбового року. І тільки гітлерівці, тільки німці позбавили Львів його «альма матер». Одним з перших заходів окупантів була ліквідація Львівського універси­тету. В політехнічному інституті німецькі солдати ось уже третій рік зализують свої рани; середніх шкіл не­ма — вони перетворені па казарми.

Місто Львів, слідом за Рівним і Луцьком чекає на своє воскресіння з мертвих. Воно заслужило на це: не тільки своїми муками, але й боротьбою. Подвигом неві­домої жінки, яка вдень застрелила на вулиці Коперніка чотирьох німецьких офіцерів, подвигами інших, безімен­них поки що героїв, що їх ім’я — легіон.

На одному з старих львівських будинків рука венеці­анського скульптора вирізьбила майже 400 років тому, поряд із левом св. Марка, латинський напис: «Пакс тібі, Марце, євангеліста меус».

Нині радянський боєць, боєць-переможець і визволи­тель, накреслить багнетом на мурах міста-страдника слова, що житимуть у тисячоліттях: «Мир тобі, Львове, красо і радосте України».

ДЕНЬ, ЯКИЙ ПОТРЯС СВІТ

Червона Армія, форсуючи нечуваним в історії воєн темпом одну перепону за другою, швидким маршем ви­йшла на річку Прут.

Націлені на Ясси жерла радянських гармат викида­ють лавину смертоносного вогню. В червні 1941 року Ясси були головною стратегічною базою Гітлера в Руму­нії; звідси його війська вийшли на завоювання Одеси, Криворіжжя, Криму і Донбасу.

Берлін день і ніч гудів від тріумфальних маршів. Мир­шавий румунський «кондукатор» ¹³ Антонеску оголосив себе творцем другого видання «Великої Румунії»; буха­рестський сутенер Алексіану став губернатором «Транс- дністровії»...

Ми ніколи не забудемо тих важких днів, коли земля Бессарабії стогнала під тягарем безконечних танкових колон Гітлера, які несли Україні рабство і смерть. По­чуття глибокого болю і гіркої, як полин, образи йшло то­ді за нами на Схід, ішло невідступно, крок за кроком, терзало душу, роздирало серце. Наші бійці з запеклими, кровопролитними боями відступали все далі й далі, і на­віть у хвилину відпочинку не переставала мучити їх дум­ка про те, що, кажучи словами пісні,

Стільки народу впало за свободу, Втриматись не було сили.

Однак прийшов строк, і сила знайшлася. Коло Сталін- града вона впала на ворога як ураган, що ось уже цілий рік змітає з лиця нашої землі німецьку дивізію за дивізі­єю, корпус за корпусом, армію за армією.

Червона Армія вийшла на річку Прут. Проте гірко розчарується ворог, якщо він сподівається, що на цьому край, та що наш народ, осягнувши свої державні кордо­ни, дозволить ржавіти багнетам своїх солдатів.

Наші війська на Пруті,— це ще не розплата; це тіль­ки її початок. За мільйони замучених наших братів і сестер, за сльози наших матерів, за велике народне горе, що його приніс до нас ворог,— немає і не може бути йому пощади. Немає й бути не може для радянських бійців перепони, яка б зупинила їх на шляху справедливої, свя­щенної помсти. Немає, не може бути і не буде на землі місця, де б ворог зміг сховатися від караючої руки ра­дянського народу.