Unknown

Український народ не забуде тих мерзенних злочи­нів та звірств, які чинились й досі чиняться на землях Радянської України. Наші люди па Сумщині, Чернігів­щині, Київщині, Волині й Галичині добре закарбували собі в пам’яті звірства угорських каральників. Розплата мусить прийти і вона скоро прийде. Відчуваючи це, угор­ські гієни вже завили інакше. Вони хотять замести слі­ди й пробують заперечити незаперечні факти. Вони заяв­ляють, що угорські війська ніби не беруть участі в боях на передовій лінії Східного фронту. Але не відкрутитися шахраям з Будапешта!

Озброєна рука українського народу не спочине, поки не покладе раз назавжди край будь-яким зазіханням мел- тошагів на Карпатську Україну: на землю, пропитану мученицькою кров’ю багатьох поколінь нашого народу. Від Пряшева через Ужгород і Мукачів, Хуст і Сигот аж до неосяжних Роданських Альп звучить одна й та сама мова, мова Хмельницького і Шевченка; б’ється те саме велике серце народу, який 300 років тому примусив трем­тіти із страху свого зрадника — Варшаву, а завтра може опинитися з рахунком своїх кривд під мурами Будапешта.

Якщо мелтошаги не взяли завчасно цього до уваги, тим гірше для них.

Ми не хочемо, щоб вони стали перед нами навколіш­ки. Ми хочемо, щоб вони взагалі не встали більше.

МІСТО В ПІТЬМІ

В 1704 році через браму, що біля Волоської церкви, вдерлися до Львова війська Карла XII *. Традиційний 24-годинний грабунок, зруйнування фортифікацій та ви­віз у Швецію трофейних гармат — ось і все, що могли записати львівські історики про період шведської навали.

Минуло багато років, і над містом загриміла буря першої світової війни, завершена кривавою завірюхою 1918—19 років. Скрипіли шибениці, лунали зойки като­ваних, вулиці міста не раз спливали гарячою кров’ю льві­в’ян.

Коли в 1941 році вдерлися до Львова гітлерівці, де­кому з обивателів здавалося, що це тільки ще один, більш або менш кривавий етап в історії старовинного, міста. Однак уже перший день німецької окупації показав, що це не вершники Апокаліпсиса * промчали по місту і на­віть не чума, а щось незрівнянно гірше; щось, чого досі не знала історія та що на віки вічні ввійде в неї як прокльон під сморідним, що сичить по-гадючому ім’ям: фашизм.

Гітлерівський літератор Ганс Гайнц Еверс* написав роман, героїня якого Альрауне була дочкою повії, штуч­но заплідненої насінням повішеного злочинця. Еверс на­дав своїй героїні всі риси нікчемної рудої бестії: вона йде крізь життя холодна і жорстока, до чого доторкнеть­ся її рука — те сохне і в’яне, де з’явиться вона — там сіє навколо себе смерть і руїну. Але образ несамовито'¹' Альрауне блідне перед фашистськими руїнникамц. Поро­джені в задушливій атмосфері нацистської лабораторії, позбавлені будь-яких людських норм, гітлерівські гомун­кули порозлазились по світу ордою спраглих людської крові вовкулак.

ЗО червня 1941 року вовкулаки стали панами Львова.

Перші дні окупації. На фронтоні театру опери та бале- fl ідилічній згоді, висять тризуб і прапор із свасти­кою. в сонячний липневий день на вулицях майже безлюдно. Раптом тишу змертвілого міста роздерли неса­мовиті крики. Через кілька годин на тротуарах Казімі- рівської вулиці билися в смертельній агонії три тисячі людських тіл.      .

25 липня — роковини смерті Петлюри. Петлюрівським герб на театрі кокетливо шкірить зуби до свастики. В хра­мі Юра — урочиста панахида. Після неї чорносотенна чернь заливає вулиці Шевченківського району. Там чека­ють уже на неї есесівці. За їх командою націоналістич­ний набрід вдирається в будинки. До самого вечора три­ває страхітливий єврейський погром. Есесівці не ділять­ся награбованим; усе цінніше забирають собі.

На Янівській вулиці гестапо організувало так званий штрафний табір. Сюди потрапити легко: досить, якщо фі­зіономія прохожого не сподобається зустрічному есесів­цеві. Зате вихід звідсіля лише один: у яму, куди щодня скидають сотні трупів. Комендант табору Рокіта не лю­бить непаристих цифр. Якщо під час перевірки останній з шерегу виявиться непаристим, Рокіта обов’язково роз­стрілює його. Шереги вирівнює Рокіта у свій, оригіналь­ний спосіб: прикладає автомат до грудей або спини пер­шого. Коротка черга, і лава — вирівняна. Вирівняна кош­том кількох убитих. Крім того, комендант любить музику. Він непоганий скрипаль і радіє, коли слухають його гру. Вночі есесівці піднімають смертельно втомлених в’яз­нів — зараз комендант дасть їм концерт. Есесівці пильно дбають, щоб хтось не заснув. Хто засне — не прокинеть­ся більше...