Unknown

«Вітаємо вас у Празі! Як радісно вітаємо, про це свід, чать прапори, квіти, діти, що простягають до вас руки, і матері, які з таким довір’ям передають їх у ваші об у йми. Про це голосно говорить торжество багатьох тисяч, яке супроводить вас по вулицях, це видно з захоплених очей дівчат та із сліз в очах дуже стриманих чоловіків. Ви самі це бачите, самі відчуваєте... Коли ви вступили в Прагу, брук перед Тинським собором ще димився кров’ю наших юнаків, які захищали Прагу проти воро­жих гармат і кулеметів майже голими руками. Народ, який вітає вас з таким захопленням у дні визволення, споконвіку був зв’язаний з вами кровними узами братер­ства і слов’янського споріднення, відчував сердечну близь­кість людини до людини. Тим-то тепер, коли ваші авто­мобілі оточені шкільною молоддю, студентами, жінками, вулиці усіяні празькою людністю з фабрик, крамниць, майстерень, канцелярій і ательє художників, усе складає­ться так природно й зрозуміло, наче б ми належали до однієї великої сім’ї».

Рукою письменниці Анни Марії Тільшової * писала ці слова вся Прага, Прага незабутніх травневих днів. Коли ви сьогодні бачите на мурах празьких будинків на­писи: «Чехи! Радіостанція закликає вас на допомогу у знайте, що празька радіостанція вже з першого дня за­хоплення її повстанцями гукала на допомогу усіх, кому дорога була справа перемоги над спільним ворогом.

Боротьба була нерівна, на Вацлавське наместя градом сипались бомби, есесівські частини з години на годину звужували кільце навколо «Революційної гвардії». Зда­валося, години Праги були злічені, привид Варшави на­вис над золотим містом. Палала старовинна ратуша, під пам’ятником Гуса * лежали трупи останніх захисників 342

г ярого наместя, і есесівці відзначали свою перемогу пе- ^творенням Тинської церкви в погребник. В ніч 3 8-ГО Р^е д__е травня ніхто з пражан не спав, хоч стрілянина Вони знали: трудящий день мусить стати або ^сТ_таннім днем Праги, або днем її рятунку, днем визно- °еяня. їх підтримувала віра в те, що Червона Армія по- ^л _ла тривожні сигнали Праги та що вона — вона єдина иконає до кінця свою визвольну місію.

Пражани не помилилися. На перший заклик їх радіо­станції армія маршала Конєва * піднялася в безприклад­ний по силі удару й швидкості похід. «Вперед на допо­могу братній Празі!» — стало гаслом кожного нашого сол­дата. На світанку 9-го травня цей марш закінчився: танки генерал-полковника Лелюшенка * вкотились в ошалілу від радості Прагу.

ЖДГЦЕ ♦

В неділю 10-го червня Прага спорожніла. В той доць усі шляхи вели на захід, на Кладно.

Серед чистого поля на горбочку — трибуна, трохи ниж­че, 200 кроків від неї,— гора вінків. Обабіч могили 184 мучеників — величезні смолоскипи. Навколо кілька- соттисячна людська маса, мовчазна, зосереджена.

...Коли зачитуються перші слова урядового декрету, хмара вкриває сонце.

«10 червня 1942 року з безприкладною жорстокістю наших споконвічних німецьких ворогів було зруйновано й зрівняне з землею село Лідіце, Кладненської адміні­стративної округи. Населення Лідіце було винищене або ж вивезене поза межі країни, а назва села Лідіце мала бути, за планом варварських німців, раз і назавжди викреслена із списків наших сіл. З цим брутальним злочином зв’яза­ний один з найтяжчих періодів в житті чеського народу. З метою виправлення цієї трагедії уряд Чехословацької республіки на своєму засіданні, що відбулося 6 червня 1945 року, вирішив збудувати нове Лідіце. Відбудувати В визволеній Чехословацькій республіці село Лідіце в його колишніх межах і з його стародавньою чеською офі­ційною назвою. Дане в Празі 10 червня 1945 року».

...Біля ще не відкритого пам’ятника стоять па почес­ній варті два бійці Червоної Армії. Падає шовкова заві- ^саі відкриваючи обеліск, а на ньому золоті літери напису:

«Лідіцьким селянам, жертвам німецько-фашистських окупантів, від червоноармійців, сержантів та офіцерів ча­стини Героя Радянського Союзу полковника Панкова».

На місце радянських вартових стають чехословацькі солдати.

Громадянська панахида скінчилася, море людських го­лів рідшає й розпливається. Перед могилою залишається тільки чимала група жінок у чорному. Це дружини, ма­тері і сестри закатованих. їх кілька днів тому було при­везено з німецьких канцтаборів, де на протязі трьох ро­ків каралися за те ж саме, за що їх чоловіки й брати поклали свої голови, за що організація Тодта * перетво­рила їх село на рівну як стіл пустелю, за що їхніх ма­лят порозвозили німці невідомо куди й на яку долю,— за те, що вони чехи, чехи з села Лідіце, що його після вбивства Гейдріха * так був зненавидів кривавий Гітлер. Скорботним жінкам важко покинути це місце, з яким зв’язана їх молодість, їх радісні роки, хоч ніщо, букваль­но ніщо не нагадує їм на цьому порослому бур’яном полі їх рідного, чепурного села Лідіце.