Unknown

Такі написи надибаєте в Празі на кожній вулиці, а в центрі міста — на кожному майже розі. Це пам’ятка по історичних для чехів днях 5—9 травня 1945 року, коли народ Праги піднявся на збройну боротьбу проти німців. Учасників повстання впізнаєте сьогодні по трофейних жовтих комбінезонах німецьких африканських стрільців і червоних пов’язках на рукавах з літерами: «РГ» («Ре- волючні гарда») ^!. Це здебільшого молодь: юнаки і дівчата. Кілька тижнів тому вони взялися за зброю і підняли за собою весь чеський народ. Сьогодні вони й надалі кроку­ють в авангарді народу. І це найкраща гарантія, що не повернуться вже ніколи часи сурових і гах *, що воскрес­ла республіка чехів і словаків залишиться назавжди мо­лодою, стане країною, де в сонці свободи зникнуть остан­ні тіні невеселого минулого.

В Градчанах, недалеко від казкового у своїй фанта­стичній красі собору св. Віта, є тихий невеличкий тупик, що зветься Золотою вуличкою. Там років чотириста — п’ят­сот тому, в часи, коли народилася понура легенда про Голема, жили в маленьких хатках алхіміки. Жили і пра­цювали, коротаючи свій вік на фантастичному шуканні «каменю мудрості», який дав би їм змогу штучними за­собами творити справжнє, щире золото. Вони не були біз­несменами. Ці нешкідливі маніаки свято вірили в те, що золото принесе людству довгождане щастя.

Сьогодні, крім туристів і бідноти, що тулиться в мі­ніатюрних будиночках, ніхто не загляне па Золоту ву­личку. Молодість чеського народу крокує просторим Вац- лавським наместям, вона запалює електричні вогні в най- глухіших закутках чеської землі, вона надихає життям помертвілі заводи й фабрики, для неї вистигають хліба благословенної Моравської рівнини.

Задача чеських алхіміків залишалась сторіччями пе- вирішеною. її вирішили танкісти Лелюшеика і молоді люди з літерами «РГ» на червоних пов’язках. З останнім залпом їхньої зброї народилася золота епоха народу че­хів і словаків.

Іван Гус пророкував колись: «Вірю, що влада речей твоїх знову повернеться до тебе, о народе чеський!»

Вона повернулася, Іване Гус!

Прага, червень 1945.

¹ «Революційна гвардія» (чеш.).— Ред.

У ВІДНІ

ПІСЛЯ ХВОРОБИ

Сьогоднішній Відень нагадує людину, яка недавно була ОДНІЄЮ НОГОЮ В МОГИЛІ І З ВеЛИКИМИ ЗУСИЛЛЯМИ ПІД’ водиться з ложа смерті. Насамперед декілька слів про руйнування. Найгірше. виглядає частина середмістя, що прилягає до Дунай-каналу. Всі мости, які з’єднують І дільницю з II та XX, лежать у воді. Розкішні будинки на Побережжі Єлизавети спалені, вулиці захаращені роз- валинами. Гордість Відня — кафедра святого Стефана — стала жертвою есесівських термітних снарядів, зберегла­ся тільки вежа. Вигляд державної опери нагадує кратер згаслого вулкану. З відомої Уранії * — ані сліду, з теат­ру Кароля залишились обвуглені стіни. На даху ратуші чорніють лише крокви, будинок міського театру сильно пошкоджений. Пратер* разом з будівлями дуже знище­ний, посічений до невпізнання.

На обличчях віденців минулі роки залишили свій відбиток. Як виявляється, Берлін до своїх австрійських «фольксгеноссів» * ставився як мачуха. Патетичні декла­рації гітлерівського намісника Бальдура фон Шіраха про рівноправність залишились деклараціями. Насправді ж Відень був одним із міст Австрії з найгіршим постачан­ням, і саме тут голод збирав найбагатші жнива. Госпо­дарювання місцевих гітлерівських бонзів * полягало лише на реквізували! будівель для казарм, лікарень і стяган­ні податків. Про інше не турбувались. Тому після семи­річного господарювання Гітлера одне з найкращих міст Європи зійшло до рівня глухої провінції з вибитою бру­ківкою, з брудними, розбитими трамваями, витоптаними скверами, почорнілими від куряви і диму фасадами бу­динків. Такого занепаду Відень не переживав принаймні вже років триста.

як ЦЕ БУЛО

Віденці не люблять, коли їм хтось нагадує 1938 рік. Одні тому, що в цьому році їхня країна втратила неза­лежність і скотилася до рівня гітлерівського «Остмар- куінші — а тих, однак, є багато — тому, що з цим пе­ріодом пов’язані неприємні спогади. Бо це вони у фаталь­ний для Австрії день 13 березня 1938 року товпилися під готелем «Імперіаль» і вітали прекрасного Адольфа, який знаходився там вже декілька годин, протяжним: «Дякуємо тобі, вожде!» Бо це вони через півтора року пізніше засипали квітами і шоколадками німецькі вій­ська, що поверталися з походу на Польщу. Бо це вони в 1941 року піддалися оманливим надіям і помагали Гітле- рові воювати на Сході, завжди готові ділити награбоване добро зі своїми «старшими братами» з-пад Шпрее.

Тоді ж бо жодна ціпа пе була надто дорогою. Що з того, що на катівській сокирі не висихала кров (в само­му лише Відні понад шість тисяч офіційних вироків смер­ті за зраду імперії), що з того, що цілі дільниці були обезлюднені, а майже вся молодь була принесена в жерт­ву німецьким богам війни. Зате можна було поживитись єврейськими маєтками, ну і помріяти про велич май­бутньої перемоги.