Unknown

Дійсно вгору. Кілька місяців тому переживали справж­ній голод. Тепер завдяки посиленій допомозі Червоної Армії Відень мав хліб від 250 до 400 грамів на чоловіка. Картоплю також. Кожного дня можна бачити кілька но­вовідкритих їдалень та ресторанів. Ведуться переговори з чехами про поставки вугілля. Молодий австрійський нафтовий промисел розвивається, і в надія, що незабаром він стане на ноги.

Недоліки, серйозні недоліки будуть, очевидно, ще на протязі довгого часу, але чого тільки не осягне працьо­витість цього хоч і малого, але рішучого і, як тепер ви­явилось, досить хороброго народу.

Повітря свободи сприяє Відню. Помалу він набирає рум’янців, важкохворий починає виздоровлювати. Свідо­мий він того, що своїм збереженням завдячує Червоній Армії. І саме це є гарантією його майбутнього розквіту,

ЗАВЖДИ ВІРНІ

Шефи львівської дефензиви мінялися часто. Не їх вина була в цьому. Вони з усіх сил намагалися робити історію Львова за вказівками і планами воєвод і мініст­рів: стежили за людьми, арештовували їх, били до нестями і садовили на лаву підсудних. Безрезультатно. Історію Львова робив хтось інший. Хтось, хто не мав у руках ні поліції, ні війська, проте він зганяв со.н з очей все­владних тоді начальників таємних канцелярій.

Не щастило також і гітлерівським губернаторам. Га­лицький лев аж ніяк не вміщувався в німецькій клітці, чиїсь незримі руки раз у раз руйнували гніздо, що його намагалася звити собі у Львові птиця нацистського гер­ба. Винищення половини жителів Львова не змінило си­туації. Місце мертвих займали живі, і з ними боротись криміналкомісарам було не під силу.

Чимало цих невідомих солдатів Львова спочиває вже під крилами вічності. Хто ж пригадає всіх мучеників Дрогобича, Вронок, Луцька *, Картузької Берези ♦, Янів- ського табору *, Дахау *, Освенціма *, хто обійде пам’ят­тю легіон хоробрих, що кров’ю своєю писали на мурах історію окупованого німцями Львова?

Про них обиватель мало знав, хіба що надибав їх іме­на в хроніці політичних процесів. І біографії цих рядо­вих скромних людей, людей найрізноманітніших профе­сій — токарів, шевців, друкарів, учителів, студентів, крав­ців — вивчали здебільшого тільки агенти поліції, вивчали так дбайливо і старанно, як вивчають па війні сили гріз­ного й непримиренного противника.

Тільки найщасливіші з них дожили до наших днів. Вони залишились такими самими, якими були в той час, коли справі революції віддавали перші поривання своєї молодості: солдатами, вірними до смерті своїй мрії про царство правди па землі.

355

12^ф

22 роки тому Микола Павлик* був токарем па Пере­мишльському заводі сільськогосподарських машин. Був кращим токарем на підприємстві — це зміцнило його ав­торитет серед робітників. І не тільки те. Павлик не бояв­ся дирекції заводу, він не боявся і поліції. Він завжди був у перших рядах, він очолював страйки, він з широ­кою червоною стрічкою на грудях ішов на чолі демон­страції.

В 30-х роках його повезли в луцьку тюрму. Кілька днів «слідства», що його проводив садист Заремба, посрібнили його волосся більше, ніж кілька наступних років тюрми. Згодом, коли ворота в’язниці, нарешті, відчинились перед ним, його хвилювало тільки одне питання: — невже ж забули? Але очі товаришів і друзів сказали йому: «Не забули!» І це був найбагатіший день у його бідному житті.

Тепер Павлик — заступник голови виконкому Шевчен­ківської райради м. Львова. На початку ворожили де­які: зазнається Павлик. Ні, Павлик не зазнався, він той самий, що й 20 років тому: простий токар і хороший товариш. За письмовим столом почуває себе як за то­карським верстатом — детдлі ніколи не приховують від нього цілості.

Для нього тільки те добре, що добре зроблено. Педант в кращому розумінні, він не розтринькує сили часу на дрібниці, віддаючи всю свою енергію вирішенню основних питань.

Ви ніколи не почуєте від нього декламацій. Павлик належить до людей, які не говорять про свої почуття. Довгі роки підпільної роботи і сувора школа тюрми гар­тували його характер. Коли Павлик скаже, «так» ніколи не звучить двозначно.

Львів для Павлика — це не тільки його заводи, теат­ри, сквери, це насамперед його люди, без яких Львів не був би Львовом, а життя — життям. Вислухати їхні дум­ки, скарги і сподівання, допомогти порадою і ділом, без цього Павлик не уявляє собі своїх обов’язків. На цьому він будує сердечний зв’язок з населенням свого району, зв’язок* без якого у керівника немає і не може бути справжнього авторитету.

Коли Павлик стискає руку робітника, пліч-о-пліч з яким доводилось, може, будувати в квітні 1936 року на вулицях Львова барикади, він знає, що у нього з цим робітником не тільки спільне минуле, але й спільне май­бутнє, що це майбутнє треба будувати в ім’я великих ідей Леніна, ідей тим дорожчих, що за них доводилось платити колись ціною волі, крові і неповторної молодості.

* * *