Unknown

Степан Маківка * працює сьогодні в міськпаросвіті. Багато років тому він учителював. Обраний послом до сейму, він зазнав гіркої долі тих представників опозиції, для яких парламентська трибуна була плацдармом для боротьби за право знедоленого народу. Кілька років дро­гобицької каторги не змінили Маківки, вони тільки під­косили його здоров’я.

В роки німецької окупації Маківка стає одним з орга­нізаторів і керівників «Народної гвардії імені Івана Франка» *. За кілька місяців перед визволенням Львова чимало членів партизанських організацій потрапило в кіг­ті гестапо, серед них — дочка Маківки і його зять. Для молодят немає рятунку: трохи згодом їх імена чорніють у розклеєних на мурах міста списках страчених. Горе було важке, але серце досить велике, щоб і його вмістити. Маківка ні на один день не покидає свого поста.

* * *

Кузьмі Пелехатому * вже скоро буде 60, але він на­лежить до категорії щасливих людей, які не відчувають тягару років. В луцькій дефензиві його били так жорсто­ко і по-звірячому, що в’язень впродовж кількох місяців після того був на божій дорозі. Згодом, коли минула одна весна і почалась друга, сусідів сповістила про його звіль­нення з тюрми пісня гітари, гітари в руках важкохворої, покаліченої людини.

Найближчі друзі Пелехатого — друкар Йосип Мака- рук, слюсар Йосип Завадка *. Були часи, коли вони втрьох щовечора проводили в підвалі одного з будинків на Задвірянській. Там, на два метри під землею, містив­ся «Робітничий театр», єдина робітнича культурно-освіт­ня установа у Львові, куди реформістам, угодовцям і націоналістам вхід був найсуворіше заборонений. Там, се­ред вогких, вкритих цвіллю стін, музикальний Пелеха­тий склеював з робітничої молоді хор, темпераментний Завадка ставив з аматорами все нові і нові н’єси, а врів­новажений, неговіркий Макарук невтомно організував курси політекономії і історії робітничого руху. В цих «ка­такомбах» вирішувались інколи справи, які потім переро­стали в подію, і історія Львова йшла тоді жвавіше вперед. У таких випадках профспілковий діяч Завадка, журна­ліст Пелехатий і майстер друкарського ремесла Макарук подавали один одному руки і, коли траплявся, бувало, страйк, бойове слово Пелехатого, надруковане руками Макарука, доходило до сердець і голів страйкуючих шля­хами, що їх мостив залізничний слюсар Завадка.

Те саме приблизно робили вони і в роки гітлерівської окупації, з тією лише різницею, що баси, тенори і перші любовники з їхнього підвалу тепер більше цікавились ав­томатами і вибуховими речовинами, ніж музами хорового і сценічного мистецтва.

Після визволення Львова друзі повертаються до своїх основних професій: Пелехатий іде в газету, Завадка зно­ву порається біля верстата, тільки кучерявий Макарук поміняв чомусь лінотип на стіл бухгалтера. Але повірте: де б вони не були, ви скрізь пізнаєте по роботі, на яку здатні лише люди, для яких Радянська Батьківщина була, є й буде єдиною невмирущою любов’ю.

* * *

Кілька днів тому повернувся до Львова молодий ін­женер Микола Максимович *, учасник Вітчизняної війни. Із своїм партизанським загоном він побував у лісах При­дніпров’я й Волині, в Дністрових плавнях і на нолях Молдавії. В бою, в хвилини смертельної небезпеки, перед очима Максимовича ставало видіння залишеного в 1941 р. Львова, воно давало йому силу й відвагу. І тоді немож­ливе ставало для нього можливим.

Та, як це часто в наші даі буває, радість його повер­нення затьмарило велике горе. Він раніше не уявляв собі любимого міста без товаришів, колишніх підпільників — комсомольців, бо з пам’яттю про них зв’язане було все краще його молодості. Нікого з них Максимович вже не застав серед живих: Бохенса * розстріляли німці у Вар­

шаві, Перчипського * з дружиною стратили па львівських пісках, а Борезін *, незабутній Березін, загинув на по­розі свого будинку від кулі націоналістичного бандита.

Максимович відчув, що з їх смертю скінчилася, без­поворотно відійшла в минуле, ціла епоха в його житті, та що це життя треба починати наново. Бо варто. Зара­ди тих, що живуть, заради тих, що прийдуть після пас і берегтимуть у серцях пам’ять про людей, які мужньо жили й мужньо вмирали за кращу долю прийдешніх поколінь.

* * *

Нещодавно чоловік 50 колишніх і нинішніх активістів одержали запрошення Львівського міськкому КП(б)У на нараду. Прийшли всі до одного точно о 7 год. вечора. Одягнені по-святковому, сиділи, розмовляючи пошепки, і тільки рум’янці на щоках говорили про те, що діялося в душах цих людей. Для них це не була звичайна нара­да. Озираючись навколо, вони впізнавали своїх товари­шів, навіть тих, чиї руки вони стпскали останній раз 10—15 років тому. Вони вперше в житті були всі разом у гурті, і їм було радісно на серці, дарма що цієї хвили­ни довелось їм так довго чекати.

Сказав кілька вступних слів секретар міськкому пар­тії по пропаганді і агітації тов. Ломов. Після його про­мови довго не наважувались просити слова. Потім висту­пив хтось із запрошених, але це пе було те, для чого вони прийшли сюди.