Unknown

Але польський народ не здається. В цьому пеклі зну­щань і наруги він зумів викресати в собі сили на бо­ротьбу з невблаганним ворогом. Цей народ знає, що в цій боротьбі він може перемогти або загинути та що іншо­го шляху перед ним немає, бо капітуляція була б са­могубством.

Так думає і так діє польський народ під п’ятою жор­стокого окупанта. Та не так думають і не так діють деякі люди, що, опинившись на еміграції, називають се­бе представниками цього народу та його політичними 13

керівниками. Наймаркантнішою фігурою * серед осіб цієї категорії є, безперечно, професор Станіслав Грабський *, що довгий уже час перебуває в Лондоні.

Пан Грабський був одним із видатних діячів польської націонал-демократичної партії *. В перших роках існу­вання польської держави його знали як міністра освіти. Цей міністр відомий тим, що протягом кількох років своєї «освітньої» роботи так грунтовно ліквідував на Західній Україні школи з українською мовою навчання, що з З 600 цих шкіл у 1918 році залишилось через десять ро­ків всього... 139. Грабський був одним з тих польських політиків, які в 1939 році, напередодні походу Гітлера на Польщу, склали десятирічний план позбавлення укра­їнських селян землі та вислання їх за кордони польської держави.

Проте були всі підстави чекати, що гіркий досвід останніх років дечого навчив пана Грабського і його при­хильників, але дійсність показує щось інше. Останні за­яви колишнього міністра, особливо його виступ по лон­донському радіо з приводу роковин травневої конституції, тільки підтверджують стару правду, що горбатого й мо­гила не виправить.

Що ж нового, що підбадьорюючого сказав пан Граб­ський своїм землякам у Польщі в день національного свята? Може, закликав їх до посилення партизанської боротьби, до зміцнення опору окупантам? Ні! Пан Граб­ський згадав про окупантів лише мимохідь, основну ж частину своєї промови він скерував проти Радянського Союзу. Проти Радянського Союзу, армія якого вже оди­надцять місяців провадить героїчну боротьбу з гітлерів­ською ордою, з тією ордою, що намагається раз і назав­жди покінчити з польським народом.

Насамперед пан Грабський хоче відірвати від нашої країни частину її території. Він самовпевнено заповідає анексію майбутньою польською державою західноукраїн­ських і західнобілоруських областей, а з земель Литов­ської Радянської Соціалістичної Республіки він «вели­кодушно» вирізує «лише» Вільнюську область. «Після поразки Німеччини ніхто вже не потрясатиме нашого державного життя ні у Львові, ні у Вільнюсі!» — грізно заявляє професор Грабський, забуваючи про те, що сього­дні і у Варшаві, і у Львові, і у Вільнюсі сидять поки що німецькі окупанти, а сам він перебуває на еміграції.

Ллє було б помилкою думати, що після цих анексій ненажера Грабський заспокоїться. Ні, він уже тепер го­лубить старі сни імперіалістичної пілсудчини. За його словами, майбутня Польща буде так званою «християн­ською державою». Як він розуміє це «християнство», про це знає кожна західноукраїнська дитина, особливо ж се­ляни, які до самої смерті гоїтимуть рани, завдані карни­ми загонами поліції та уланів під командуванням панів грабських. Відчули на своїй шкурі «християнську любов» грабських і ридз-сміглих * також і польські селяни. На­явним свідком цієї «любові» були в 1937 році розчерепле­ні голови сільських злидарів у польському селі Мутна та багатьох-багатьох селах етнографічної Польщі. Про цю любов могли б чимало цікавого розповісти родичі робітників, розстріляних поліцією на вулицях Познані, Хшанова, Кракова, Львова.

Пан Грабський уявляє собі майбутню Польщу в ролі старорежимного держиморди-жандарма, що збудував би китайський мур між Радянським Союзом і Західною Європою. У своїх прозорих натяках він обкидає брудом радянський народ, той самий народ, що на нього сього­дні з надією й захопленням звертають очі народи всіх країн усіх континентів.

Грабський, ця підтоптана політична коняка, чинить своє мерзотне діло саме в той час, коли наближаються дні вирішальних боїв проти спільного ворога всіх воле- любивих народів, боїв, які вимагають максимального об’­єднання антигітлерівських сил. І в той історичний час грабські розпочинають роботу, що її важко назвати інак­ше, як роботу «пур ле руа де прюс» — роботою «заради прусського короля», як роботою п’ятої колони * Гітлера на території Англії.

Деякі польські передачі з Лондона показують, що Грабський встиг уже розвести своє господарство в поль­ськім секторі лондонського радіо. Негайно після його ви­ступу ми почули пісню «про два міста». Про які це міста йшла мова, легко догадатися. Мусимо, однак, розчарувати авторів пісні. Якщо вони дійсно так бажають повернути­ся до Львова і Вільнюса, то мусять спершу на це заслу­жити. Заслужити спільною участю в боротьбі проти гітле­рівських загарбників та відданістю справжнім господарям Львова і Вільнюса — українському та литовському наро­дам.