Unknown

Про охорону суду, так званих «ем-пі» * (мілітарі поліс) та про те, що в них білі каски, писали вже трохи не всі кореспонденти центральних газет, а Всеволод Вишиев- ський * змусив пас навіть повірити, що він навмисне встав з першими півнями, щоб бути свідком зміни варти перед будником суду.

Отже, нам залишається тільки згадати, що «ем-пі» мають особливу (як і всі американці) слабість до собак. Тільки тим дасться пояснити факт, що по коридорах суду бігають цілі череди хвостатих друзів людини та що жодна рука пе підніметься, щоб випровадити цих, зовсім зрештою не причасних до історичного процесу істот, на вулицю.

Та й кому вони заважають? Навпаки, всі ті вівчарки, Добермани, спанієлі й просто кунделі вносять навіть тро­хи різноманітності у гнітючу тюремну атмосферу сугубо казенного будинку. Місцем зустрічі, чимось па зразок клу­бу цих собак, є «снак-бар», куди напевне притягає їх провокуючий запах ковбаси і сиру. їх не бентежить ні­трохи те, що при вході в бар, поряд з великим написом: «Німцям вхід заборонений», намальована гблова породис­того бернардина 1 під нею грізне: «Забороняється при­водити з собою собак». Адже їх ніхто не приводить; вони самі сюди йдуть.

Авжеж, любов американців (і американок) до цих симпатичних створінь ми б, не вагаючись, назвали по­лум’яною. Стоїть солдат на варті, під опікупчими крилами його плаща сидить собака й разом з своїм господарем по­зіхає від безнадійної окупаційної скуки. Повертається демобілізований «джі-ай» (солдат) на батьківщину, за па­зухою в нього обов’язково цуценя. За пазухою або в по­хідній торбі. На екранах кінотеатрів, на сторінках журна­лів, на рекламних об’явах, скрізь бачите цих розумних, як па свій невеличкий зріст і короткий вік, істот.

Крім собак, солдатами і офіцерами «ем-пі» володіє ще одна пристрасть; годинники. Насамперед швейцарські. Штамповані, без каменів і з каменями: на чотири камені, на сім, па п’ятнадцять, сімнадцять і на двадцять з чимось. Щоб зрозуміти силу цієї пристрасті, треба в суботу ран­ком вийти на шлях Нюрнберг — Боденське озеро. Ви по­бачите тоді безконечну валку «студебекерів», «фордів» і «джіпів» («віллісів»), що з головокружною швидкістю мчать у напрямі швейцарського кордону.

Яка мета цього масового паломництва, ви дізнаєтесь тільки через 48 годин, коли в коридорах суду станете раптом предметом загостреної уваги з боку деяких амери­канських рядових, капралів, сержантів, лейтенантів, ка­пітанів. Проходячи новз вас, такий воїн обов’язково під­моргне і граціозним жестом підніме свій лівий рукав. Або правий. Або лівий і правий. І тоді ваш зір пеститиме найновішу продукцію швейцарської годинникарської про­мисловості. В двох-трьох або й у шести екземплярах.

Ціна? На початку дуже висока. Потім, у міру торгу­вання, щораз нижча. Нарешті, коли у вас є трохи харак­теру, вона доходить до мінімума. Трансакція завершена й злегка ображений воїн вручає вам годинник. Маєте повне право співчувати йому: на цей раз його чистий прибуток не перевищив 200 процентів...

Третьою любов’ю американських синів Марса є спорт. У них це вже не засіб, а мета, і ніде, може, їх патріотизм не виявляється в такій яскравій формі, як саме у спорті.

Хай ілюстрацією до цього послужить факт, що стався у віллі, де живуть представники радянського обвинува­чення.

Була шоста година вечора, час, коли наші обвинувачі звикли розважатись невинною грою в волейбол. З губ американського вартового, що стаяв обіч, ие сходила іро­нічна посмішка. Ніхто з учасників гри не звертав на це уваги й, мабуть, саме тому «джі-ай», нарешті, не витри­мав:

— Ха! Ха! І ви це називаєте грою!..

Образа була наявна, учасникам гри залишалось хіба тільки вдати, що нічого не чули. Але хто ж не знає често­любства спортсменів!

— Замість шкірити зуби, покажіть краще, що ви вмієте!

«Джі-ай» наче тільки того й чекав. Кинув у будку автомат, свиснув у пальці й за кілька секунд біля нього виросло півдесятка таких самих «джі-ай».

Почалася гра. Обидві сторони працювали не покладаю- чи рук, як залюбки пишуть наші журналісти; працювали так, наче від результатів цієї гри залежала доля їхніх країн.

Рівно через 70 хвилин гра була закінчена. Блаженна усмішка тріумфаторів на обличчях обвинувачів сповню­вала гордістю серце кожного громадянина: американські чваньки ганебно програли всі три партії...

Зате який Гомер опише розпач американців! Вони ки­дали касками об землю, вони кричали від болю й образи, вони піднімали руки до неба й погрожували кулаками Всевишньому. Вартовий, простоволосий і заплаканий, схо­пив свій автомат і з криком, що закликав до помсти, по­біг у безвісті, залишаючи на поталу долі віллу і все до­поміжне господарство.