Unknown

Після свого повернення до Павлограда, німці розстрі­ляли все чоловіче населення міста. Та ж сама доля спіт­кала всіх чоловіків в Малинівці (Харківщина). В місті Петровському (Донбас) гітлерівські бузувіри не щадили ні жінок, ні дітей. Через декілька годин після початку різні вулиці міста стікали кров’ю невинних жертв. Та­кі ж самі нотрясаючі звістки приходять з усіх усю дів України.

Серед документів розгромленого радянськими части­нами штабу одного з есесівських полків знайдено рапорт, в якому командир полку описує подробиці різні жителів міста Пінська. На кількох друкованих сторінках полков- ник-кат повідомляє свого генерала про «успішне завер­шення операції по прочісуванню Пінська». За даними есесівця, його головорізи вбили протягом одного дня 15 ти­сяч радянських громадян. Важко хворих розстрілювали на ліжках, дітей добивали на подвір’ях їхніх хат...

Над пашим народом нависла безпосередня небезпека фізичної загибелі.

Треба сміливо дивитися в очі дійсності. Кожний день німецького панування на Україні — це нові десятки ти­сяч замучених її людей. Ворог скаженіє, і нема меж його жорстокості. З цим ворогом мусимо скінчити швидко, яко­мога швидше. Поставлене на карту саме існування на­роду, і немає ціни, щоб була надто висока, якщо за неї можна врятувати наше щастя, нашу гордість, самий сенс нашого життя — Україну.

Грізна година, година боротьби на смерть і життя ви­магає від пас крові,— віддамо її! Але за кожну крапли­ну української крові змусимо німців розплатитись стори­цею. Німець хоче нашої смерті,— цю смерть ми принесе­мо йому. Поки німець бешкетує па нашій землі, він наш смертельний ворог, з яким може бути лише одна роз­мова — розмова гранати, кулі і багнета...

Взяті в полон, роззброєні, вони залюбки посилаються на... терор гестапо. Не вірте їм! У Югославії гестапо

шаліє з більшою силою, ніж у Німеччині, проте югослав­ський народ мужньо бореться за волю, не шкодуючи ні своєї крові, ні майна. Ганьба гітлеризму падає на голову кожного німця... Вони оголосили нам тотальну війну, вій­ну па знищення — ми приймаємо виклик. Наша армія, наші партизани зуміють виконати до кінця свій обов’язок перед Батьківщиною, перед людством, перед історією.

Вони виконають його з честю. Виконають так, що здригнеться, завиє вовком і сконає німецька сатана.

РОЗБИТІ ІЛЮЗІЇ

Минуло два роки війни, потворної в своїй жорстокості війни, яка з першого ж дня поставила перед нами, укра­їнцями, питання: бути чи не бути?

Два роки тому, на світанку 22 червпя німецькі батареї відкрили раптово вогонь по нашому прикордонному місту Перемишлю. Так почалося друге вже за останніх 25 ро­ків знайомство українців з німцями.

Ураганний вогонь, що від нього будинки мальовничого міста валились наче домики з карт, мав показати нам, що ми приречені, що немає сили, яка б могла врятувати Укра­їну від накресленої Гітлером долі.

Самовпевненість німців була надзвичайна. Вони про­тягом однієї години перетворювали українські міста в попіл, вони заради розваги розстрілювали з своїх «мес- сершміттів» дітей, що пасли худобу, вони ставились до наших дівчат гірше, ніж до повій з гамбурзьких будинків розпусти... Ми були в очах німців не народом з минулим, сучасним і майбутнім, а сірою масою, масою людей-рабів, створених тільки на те, щоб своєю кров’ю і потом забез­печити Німеччині добробут. Українські поля і лісп мали належати німцям, наші земні багатства — німцям, наша худоба, наша риба — німцям, усе, навіть повітря, навіть степовий український вітер вони хотіли б спіймати, за­гнуздати й погнати в сморідні вулиці Рурського басейну.

І треба було двох років війни, щоб німці побачили ілюзорність своїх українських планів. Правда, на вулицях Києва, Львова і Харкова все ще вештаються есесівці. Правда, над Україною все ще висить, як лайка, як прок­ляте слово, що нагадує свиняче рохкання: «рейхсбан», «рейхспост», «рейхсгютер». Але це вже не весілля, це вже поминки. Вже з першого дня війни гітлерівці мали змогу Дізнатись, чим дихає Україна і для кого б’ється її велике

серце. Гітлер вирішив розправитись з нами блискавичною війною і цю його блискавку пліч-о-пліч з солдатами інших радянських народів згасили солдати України. Він кинув­ся па Москву — там поруч з росіянами, білорусами, та­тарами і узбеками розгромили його армію також і сини України. В героїчні дні Сталінграда, коли в смертпому бою вирішувалась доля всього людства, бійці-українці були в перших рядах атакуючих, і, дякуючи їм, безсмерт­на слава героїв Сталінграда стала також славою України.

Якщо сьогодні український тил гітлерівської армії розлітається в друзки під ударами партизанських військ, то це в першу чергу заслуга нащадків Хмельницького і Щорса, сивобородих українських дідуганів та гордості нашої країни — юнаків і дівчат.,

В кожному танкові і гарматі, в кожному снаряді і патроні, що безперервним потоком йдуть з Уралу на фронт, є тисячі, є десятки і сотні тисяч годин праці ро- бітппків-українців, є їх велика туга за рідним краєм і їх велика ненависть до його заклятого ворога — німця.