Unknown

Дико глумились польські правителі над українською культурою. Вони навіть заперечували існування цієї куль­тури, а в школі і армії слово «українець» стало заборо­неним словом. Незважаючи на те, що польський сейм на­передодні 19 березня 1923 року прийняв постанову про створення українського університету у Львові, його по тільки не було створено, а в підпілля було загнано навіть університет і політехнічний інститут, створені самими українськими студентами і професурою. В культурному центрі Західної України — Львові не було ні одного укра­їнського театру,— польські власті відмовились видати до­звіл на його будування.

Хто пережив роки польського панування на західно­українських землях, той ніколи не забуде «виборів» до варшавського сейму восени 1930 року, той ніколи не за­буде нескінченних валок підвід, які ночами крадькома на­ближалися до Львова, щоб улаштувати в таємні госпіталі покалічених карними експедиціями українських селян та інтелігентів. Ніхто не забуде каральних загонів уланів і поліції Пілсудського, які оточували села, били їх меш­канців шомполами до нестями, руйнували їх майно, по­ливали гасом хліб, палили бібліотеки, а портрети Шевчен­ка і Франка кидали в грязь і з реготом та лайкою топтали чобітьми.

Однак український народ не капітулював, він боров­ся. І шляхетська Польща в останньому році свого існу­вання вирішила вжити ще більш «енергійних» заходів. Майже напередодні німецько-польської війни варшавсь­кий уряд схвалив закон про право адміністративних вла­стей позбавити українців всілякого нерухомого майна в прикордонній смузі завширшки 100 кілометрів. Водночас польські реакційні газети розпочали кампанію за висе­лення протягом десяти років усіх українців за межі Поль­щі, в першу чергу до Південної Америки, Африки і... на острів Мадагаскар.

Тільки возз’єднання в єдиній українській радянській державі врятувало українців західних областей від цього глуму.

Така була політика варшавського уряду, уряду смігл, беків і складковських, які водночас топили в крові і ви-

вволені поривання польського народу, політика уряду про­дажних креатур, що злигавшись з Гітлером, відкрили цьому катові народів ворота до Польщі.

Сьогодні продовжувачі цієї ж політики все ще мріють про владу над польським і українським народами. Вони вже тепер, відсиджуючись у лондонському затишку, пле­туть нові пута на українців Галичини, Волині, Полісся і Холмщини.

Однак вони забувають про те, що за півтора року Ра­дянської влади на Західній Україні її народ навчився цінити здобуту волю і не дасть собі вже накласти на шию ярмо, як не дасть себе уярмити і багатостраждаль­ний польський народ.

ФАШИСТИ ВБИВАЮТЬ ДІТЕЙ

14-річний Гриць Скрипов з Ворошиловграда, як і міль­йони радянських дітей, пережив велику трагедію: в його рідне місто вдерся ворог. Гриць був малий, та водночас досить великий, щоб відчути, як боляче гнітить людське серце ганебне тавро неволі. Він був сином уярмленого фашистами народу, і частка випробувань цього народу падала й на його дитячі плечі.

В хаті почався голод. 12-річний брат Гриця опух, п’ят­надцятирічна сестричка Рима пішла жебрачити по селах. Грицеві пощастило знайти роботу в друкарні. Але невбла­ганний голод і тут наздогнав його. Норма була 100 гра­мів хліба на день. Від цієї норми йому чорніло в очах. Часто під Грицем вгиналися коліна, і віп наче скошена квітка знепритомнілий падав на підлогу.

Мати плакала, плакала вдень і вночі, але даремні були її сльози: смерть стукала вже в двері хати Скрипових. Тоді Гриць сказав матері: «Я вб’ю нашого любимого собаку, він врятує нас від голодної смерті». Коли Грицько з со­кирою в руках вів Куцька в сад, той довірливо махав хвостиком. Цей день був найчорнішим днем у пам’яті хлопця.

їли собаку чотири дні, а потім все пішло з початку. Падаючи від голодних запаморочень, Гриць двічі розси­пав набір. Він не зчувся, як шеф друкарні, відгодований німець Навотні схопив його за комір і мовчки виштовхнув на вулицю.

Грицеві пощастило. Це була остання кривда, діяна йому німцем. Через декілька днів увійшла до міста рідна армія.

Гриць узяв покинуту німцями гвинтівку і повів чер- воноармійців у квартиру, де переховувалися чотири гіт-

лерівці. Його дитяча душа зазнала великої радості пом­сти.

Ровесник Гриця Андрій Загорняк жив у недалекому селі Бузоля. Коли до села наближалися німці, віп погнав колгоспну худобу на схід сонця. По дорозі захворів і по­вернувся додому. Першої ж ночі його збудили важкі кро­ки німецьких солдатів. Хлопець ледве встиг виплигнути через вікно.

Але німці пам’ятали про малого пастуха, і, коли через деякий час він знову з’явився дома, вони спіймали його. Із зв’язаними руками повели Андрія за село.

Світанком Гнат Загорняк пішов шукати сина. Він по­дався чомусь на толоку, і передчуття не обдурило його. Труп Андрія хитався на вербі, хитався на тому самому місці, де хлопець пас раніше колгоспну худобу.

Гнатові Загорняку нині 53 роки, та переживання останнього року зробили з нього сивого діда. При згадці про сина, губи його бліднуть. Не від жалю — від нена­висті...