Unknown

В Марії Качури, пенсіонованої робітниці одного з во- рошнловградських заводів було двоє дітей: 14-річний Ана­толій і ll-річний Леонід. Мати бачила, що діялося в та­борі для підлітків — хлопців і дівчат, які ухилялися від поїздки до Німеччини. Вона бачила, як їх вели щодня під конвоєм на роботу, як діти заливалися кров’ю під ударами німецьких прикладів. І вона тремтіла за своїх синів. Вона старанно ховала їх від жандармів і поліцаїв.

Ховала, поки в її хаті не з’явився страшний гість — голод. Анатолій бачив опухлі ноги матері, і він одного дня не стерпів. Нишком вийшов на вулицю. Вийшов з надією па чудо, па те, що хтось, як той благородний ли­цар з казки, пошле в його руки щастя — шматок чорного запашного хліба.

Забув хлопець, що не благородні лицарі ходили в той час по вулицях Ворошиловграда, а розбійники Гітлера. За цю помилку малий Анатолій мусив розплатитися жит­тям.

Біля заводу його зустріли німецькі солдати і наказали гнати худобу в тил. Але Толя не хотів гнати худобу. Толя хотів здобути для матері і брата шматок чорного хліба. Саме так і сказав він німцям, після чого пустився йти далі.

Німець вистрелив йому в спину. Розривна куля роз­терзала серце української дитини.

Сьогодні Толя лежить на військовому кладовищі, біля тих, що принесли його матері і братові волю, принесли хліб. Лежить Толя Качура, маленький мученик великої справи, німий свідок, що на майбутній суд народів прийде з своїм роздертим серцем — нищівним актом обвинува­чення проти тих, що вбивають дітей.

ЛЬВІВ ПІД ФАШИСТСЬКОЮ П’ЯТОЮ

ЗО червня 1941 року німці вдерлися до Львова. В мі’ сті запанував терор і дика сваволя. Людей розстрілювали групами по 50—100 чоловік. Через декілька днів число страчених досягло 6000. Достатньою причиною для страти була активна участь у радянському громадському житті, хоч би тільки на посаді члена заводського комітету. Одно­часно гітлерівці влаштували страхітливий погром євреїв. Кривавий морок оповив місто. Страшніших днів Львів пе переживав за багато сторіч свого існування.

Потім гітлерівці звезли трупи замордованих людей до пасажу Гаусмана, куди зразу ж з’явилися кіноопера­тори, сфотографували все те на плівку. А через деякий час на екранах Німеччини та окупованої Європи демон­стрували цей документ фашистського бузувірства під за­головком: «Жертви більшовицького терору в Львові».

Негайно після зайняття міста окупанти почали запро­ваджувати там свій «новий порядок». Одним з перших заходів стала реквізиція всіх товарів у магазинах і скла­дах. З особливою жадобою накинулися грабіжники на мануфактуру і взуття. Незабаром місто, в якому за Ра­дянської влади люди жили культурно, в достатках, коли не вистачало хіба тільки пташиного молока, тепер було пограбоване до нитки і єдиними продавцями, в яких мож­на було ще дещо купити, стали німецькі офіцери і солдати, що виявилися спритними майстрами спеку­ляції, продавали львів’янам речі, в них же самих по­грабовані.

Щодня гітлерівці реквізували в населення сотні квар­тир. Згодом вони видали наказ, яким змусили всіх меш­канців залишити Червоноармійський район — найкращу і найздоровішу частину міста — та віддати свої квартири, разом з меблями, у виключне користування німців.

Під осінь 1941 року Гітлер оголосив наказ про відір­ваний східногалицьких областей від України та приєднан­ня їх до так званого Краківського генерал-губернаторства. Метою цього заходу було, в першу чергу, розчленування українського народу і послаблення його опору окупантам. Крім того, цей захід мав полегшити німцям онімечення всього населення українських земель, що колись входили до складу клаптевої Австро-Угорської імперії.

Щоб якомога швидше здійснити ці плани, гітлерівсь­кий уряд відрядив сюди цілу орду своїх чиновників спе­ціального призначення. Н^абаром усі керівні пости у Львові і на периферії опинилися в руках німецьких зайд. Німець став бургомістром Львова, німець — ректором по­літехнічного інституту, німець — директором пошти і те­леграфу. Було перейменовано вулпці: дістав свою вулицю Гітлер, дістав і Герінг. Окупанти не пощадили навіть вулиці Шептицьких, дарма що ці графи не протиставили­ся німцям, а уніатський митрополит Андрій Шептицький ніколи не ставився нелояльно до фашизму, а ще й був його вірним адептом. Цю вулицю «уславили» прізвищем неживого вже міністра нацистського рейху, назвавши Кернштрасе.

Для всіх львів’ян єврейської національності створили фашисти гетто в Шевченківському районі.

Зразу ж було ліквідовано всі українські і польські шко­ли, зате росли, як гриби по дощі, німецькі «шулен». На­прикінці 1941/42 учбового року в самому лише Львівсь­кому районі було їх уже 27. Для українців окупанти відчинили лише ремісничу школу та організували курси для... інженерів, вважаючи, мабуть, що українському ін­женерові, представникові «нижчої раси», конче треба вчи­тися його професії двічі.

В бібліотеках гітлерівці вчинили справжній погром. У списки заборонених авторів потрапив навіть Винничен­ко, потрапив разом з усіма своїми творами. З книжок польських класиків не уціліла жодна.