Unknown

Через декілька годин «Німецьке інформаційне бюро» повідомило на весь світ детальний опис параду, який мав свідчити про глибоку прив’язаність українського селяни­на до ідеї гітлерівської «Нової Європи» *. Не згадувало воно, річ ясна, про те, що мова йшла про селянина, який не спромігся втекти завчасно в ліс і тим самим уникнути мобілізації до рядів «чорної дивізії».

Приблизно в той же час в подільському містечку Ска- латі відбувався парад, який аж просився на першу сто­рінку «Фолькішер беобахтер». Не знайшлося, однак, для нього місця ані в ОКБ — беріхті *, ані в еластичному роті пана Браупа фон Штумме.

А шкода! Бо цей парад був набагато важливіший для гітлерівців, ніж понура коломийська комедія. Принаймні в наслідках.

Мешканці Скалата, що знаходився тоді на віддалі ти­сячі кілометрів від фронту, були немало здивовані, коли на вулицях міста несподівано застрочили кулемети і над дахами засвистіли артилерійські снаряди. Через кілька хвилин скалатчани стали свідками небаченого досі видо­вища. Солдати Гітлера, поліцейські, жандарми і сам ска- латський «зондерфюрер» — в куртках і без — втікали що­духу, шукаючи укриття в городах, стодолах і туалетах.

Незабаром вияснилася таємниця переполоху. Просто в Скалат вступили українські партизани. Головною вули­цею міста марширували, загін за загоном, люди в ци- ’льному одязі з червоними стрічками поперек шапок. З брязкотом зброї йшла піхота, дотримуючи крок бра­вій кавалерії, по бруківці грізно стукотіли польові

^Га^Лля^И німців то був грім з ясного неба. Fla цій терито­рії здавалось, так грунтовно очищеної ордами «шутцдін- сту» * раптом з’явилось військо, справжнє військо, перед яким німецькі гарнізони втікали як стадо баранів.

В той самий день тривожні вісті підняли на ноги цілий апарат дистрикту. В напрямку Скалата рушила мотори­зована колона. Запізно, однак. Партизанське військо зник­ло як дим, і лише густо розсіяні в лопухах німецькі тру­пи свідчили, що саме тут пролягла дорога месників.

Славна, та яка терниста дорога через край вимучений, сплюндрований, через територію, наїжачену німецькими багнетами. В погоні взяли участь «мессершмітти», розві­дувальні літаки доповідали про кожний крок вагонів. Незабаром дорогу на південний схід перетяли партизанам постягувані з різних міст роти.

Жалюгідна була їхня доля. Старанно приготований гітлерівцями мішок партизанські багнети розпороли так старанно, що для полеглих німців не вистачило домовин.

В бравурній атаці був форсований Дністер. Невдовзі після цього бої перенеслися на Гуцульщину. Прапор сво­боди залопотів над Рафайловим, запалали як щогли, наф­тові свердловини Виткова. Порослі бур’яном окопи з 1914—1917 років знову заповнились озброєними людьми. Два кілометри відділяли партизанів від угорської границі, два мадярські полки направив регент Хорті проти когорти хоробрих. Десятки «юнкерсів» висіли від ранку до ночі над горою Погур, руйнуючи бомбами її схили. Крім ма­дярів шили тепер мішок гітлерівські регіменти.

Але і на цей раз мішок лопнув. Лопнув у найменш сподіваному місці. Перш ніж німці опам’ятались, головні партизанські сили з’явилися у їхніх тилах і перерізали залізничну колію Станіслав — Будапешт.

Німці скаженіли. А тим часом невловимий противник влетів як вихор до Татарова, Яремчі, оточив Ділятин, ви­садивши попередньо в повітря всі мости, які з’єднували гірську долину Пруту з Коломиєю і Станіславом. Аван­

гард партизанів зайняв позиції па Куратулі Космацькому і па горі Няджиц між Березовим Нижнім та Ключовим біля Коломиї.

Коломийський парад канув у забуття, запропастилася кудись і «Галицько-українська формація». Тепер шляхом на Вербіж і Печеніжин марширували вже не нещасні ландскнехти Вехтера, а найвірніші вехтерп самого Гітле ра: добірні, спеціалізовані на боротьбі з партизанами розділи прусських СС. В серпневу спеку, з головами, за­кутаними в штурмові шоломи, випереджувана хмарою бомбардувальників, посувалася гітлерівська наволоч фор­сованим маршем до гір, несучи остаточний вирок смерті жменьці відчайдушних.

Через двадцять чотири години передова частина експе­диції перерізала дорогу Ослава — Ділятин, пе передчу­ваючи, що тим самим перетинають лінію свого життя. Музику польових коників раптом замінила симфонія стан­кових кулеметів і мортир. Заховані в укритті партизани розпочали ділятинську битву.

І закінчили її. 502 німці попрощалися з життям, по­над 2 тисячі ранених заповнили коломийські госпіталі. Зворотна дорога партизанів, дорога до волинських лісів була відкрита.

Дорога, що бігла полями з незжатим збіжжям, яке гнило на осінньому дощі, через села сумпі, що нагаду­вали кладовища з винищеною молоддю. Через містечка, скуті страхом, заморожені спогадами страшної різні єв­реїв.

16 вересня німецький губернатор Галичини хвалився своєю черговою галицько-українською витівкою. Але на цей раз ‘Вехтер був значно скромніший. Замість просторих площ вибрав для яничарського параду чотири стіни львів­ського театру. Гамором смердючих слів, галасом позиче­ного оркестру хотів Вехтер заглушити грім гармат армії, що наступала зі Сходу.