Unknown

Тим часом зросла кількість німецьких шкіл. В се­редині минулого року лише львівський повіт (без міста) налічував їх 27. Львівське радіо майже цілий день хри­пить по-німецькп, транслюючи з Берліна загальнодержав­ну програму. В книгариях і нечисленних бібліотеках сила-силеина геббельсівської макулатури, з неї 99% німе­цькою мовою. Вивіски німецькі, зрідка двомовні — німе­цько-українські.

Виключно для німецьких фашистів були віддані най­кращі кафе і ресторани, тільки вони мають право на вхід в кінотеатри по вул. Легіонів*, для них працює німе­цький драматичний театр, оперета і вар’єте, яке кори­стується найбільшим успіхом, де віденські дівчата з демі- монду * скиглять їм модну сентиментальну пісеньку про солдатика і дівчину під ліхтарем, а в вечірній час під­солоджують життя, збираючи певну суму на «зимову допомогу».

Після гарячого і короткого флірту з українськими на­ціоналістами, яким спочатку віддано певну кількість місць в президії міської управи та поліції, німці безпосе­редньо взяли в свої руки міське управління. Менше вже базікає негідник Кармазин *, в політичне небуття віді­йшов зрадник Панчишин *, в поліції ж фашистський набрід з українців відіграє вже лише традиційну роль конфідентів. Німець став бургомістром міста, німець —- ректор Сільськогосподарської академії в Дублянах, ні­мець — начальник поштамту.

Гітлерівці далі застосовують метод розпалювання ан­тагонізмів, національної ворожнечі, щоб в мутній воді шовінізму легше ловити рибку. Роблять це незграбно, по- хамськи. До цього часу не вдалося їм нікого втягнути в свої сіті, окрім жменьки запроданців, які нічого і нікого не представляють.

Далі. Як вчить історія з українськими націоналіста­ми, окупанти настроїли проти себе навіть більшу частину 270

які ДО цього часу вірно служили німецькому імпері­алізмові. Ледве Бандера встиг ЗО червня 1941 року ого­лосити декларацію, белькочучи щось про український протекторат, поки Шептицький поставив під нею свій під­пис незабаром Бандера помандрував до Берліна, а на Шептицького накладено домашній арешт. Від батьків­ських (націоналістичних) «снів про шпагу» не залиши­лося дослівно нічого. Після вторгнення фашистів до Льво­ва націоналістичні диверсанти змушені були скласти зброю в руки гестапо. Незабаром було видане розпоря­дження про заборону галицьким українцям виїжджати за Збруч. Розпущені всі партії й угруповання, а замість них гітлерівці ласкаво дозволили утворити в окремих міс­цевостях так звані «Комітети самодопомоги», про завдан­ня яких фельдмаршал фон Рунштедт висловився в своїх інструкціях для німецької адміністрації досить коротко:

«Діяльність «Комітетів самодопомоги» повинна поля­гати в

їх тісній співпраці з німецькою військовою вла­дою».

Більшість львівських жовто-блакитних верховодів за­тримано далеко від України. Деякі з них оббивають бер­лінські бруки, частина пліснявів в Кракові і на сторінках газети «Краківські вісті» закликає українську націю до збереження миру, «щоб не нажити собі нових ворогів». Навіть адвокат Шухевич *, довірена особа гестапо, зійшов

з арени. В управлінні Львівської Спілки письменників пишаються нікому не відомі суб’єкти, в лекційних залах тиняється фігура львівського коміка — якогось Цурков- ського, який фабрикує архіпотішні «оди» на честь свого колишнього мецената Студинського *.

В січні цього року «Німецьке інформаційне бюро» з трі­умфом сповістило світові про те, що представники «Укра­їнського комітету допомоги» присягнули на вірність гене­рал-губернаторові Франку. Вирішили однак назвати прі­звище лише одного Кубійовича. Цей індивід, за фахом географ, відомий був ще перед війною тим, що латав дір­ки в своїх знаннях німецькими марками.

Цвіт прогресивної інтелігенції Львова опинився за колючим дротом концентраційних таборів. Смерть Барт- ля * і Бой-Желенського * (заарештованих на другий день після захоплення міста) була лише черговою ланкою в ланцюгу гітлерівських злочинів. Люди виходять з дому і не повертаються ввечері, а всякий їх слід гине у тьмі.

Десятки тисяч львів’ян вивезено на роботи до Німеч­чини. Спочатку їм говорили, що вони будуть працювати під Львовом па будівництві проектованої автостради Бер­лін — Одеса. Коли мобілізовані з’явились на вокзал, їх оточив поліцейський кордон, потім їх запхали у вагони. Восени минулого року гітлерівці розпочали масове зни­щення єврейської національності. Число замордованих досягає кількох десятків тисяч.

В місті шаленіє голод. Суп з картопляного лушпиння сьогодні є оздобою столу. Норма хліба — від 100 до 200 грамів щоденно — це практично нічого.

І все ж Львів — місто героїчних боїв 1936 року — не зігнулось, не піддається переважаючій фашистській силі загарбників. Мало не від першої хвилі окупації точиться в його старих мурах невблаганна боротьба з окупантами. Здається, із застрелених у Львові німецьких офіцерів можна було б створити цілий батальйон.