Unknown

В дні, коли вирішується доля нашої Батьківщини, доля наша і наших дітей, не можна нам гаяти ні хвилини часу. Фронт вітчизняної війни проходить через кожне українське серце, через кожну українську хату на всьому просторі рідної землі — від Дону до Сяну. Фронт великої боротьби за перемогу. Доля нашого народу, доля його майбутніх поколінь вимагає, щоб ця перемога вже най­ближчого часу стала фактом. Наша доля — в наших ру­ках.

Будьмо ж достойними великих днів, що нас чекають!

В ОКУПОВАНОМУ ЛЬВОВІ

У 1941 році фашисти вдерлися до Львова. Вони стали в ньому панами і катами. Розстрілювали людей групами по 50—100 чоловік. Причиною до страти була активна участь у громадському житті. Одночасно гітлерівці влаш­тували жахливий погром на євреїв, грабуючи при цьому хто що міг.

По закінченні різні звезли трупи своїх жертв до кри­того під’їзду Гаусмана *, де влаштували єдине в своєму роді видовище. Обслужували його чиновники Геббельса. Зафільмовані останки трупів скоро були показані на екра­нах Німеччини і окупованої Європи під вигаданим заго­ловком «Жертви більшовицького терору у Львові».

В тій кривавій роботі допомагали фашистам в поті чола підлеглі Мельника і Бандери — двох запеклих су- перників-ватажків так званої «Організації українських націоналістів» (ОУН). Ці ідейні брати насправді ніколи не переставали бути щирими виконавцями наказів геста­по. В перші місяці радянської влади оунівці сиділи тихо, як миша під мітлою, стараючись обійти пильність влади лакейським писком «Хай живе!». В міру наближення вій­ни оунівські гризуни ставали однак щоразу нахабніши­ми. їх зброєю був саботаж і постріли із-за рогу.

Але тільки вибух війни показав, на що здатні кана­лії. Безмежно впевнені у всемогутності своїх фашист­ських покровителів, вони зі шкіри вилазили, щоб здобути їх увагу. Відчуваючи наближення фашистських орд, вони повилазили на горища і церковні вежі і звідти почали безладну стрілянину, сіючи смерть серед випадкових пе­рехожих. Спіймані при допомозі громадськості і червоно- армійців жалісно скиглили про милосердя і помилування.

Після вторгнення гітлерівців до Львова можна було спостерігати цивільних з жовто-блакитними нашивками

на рукавах, які запобігливо крутились біля есесівців. То були власне вони: ополячений оупівський набрід, витвір галицької політичної затхлості, ганьба українського на­роду. Однак швидко, дуже швидко оунівці змогли пере­конатися, що замість обіцяного їм українського Маиджоу- Го і мандаринових посад*, чекає їх з боку Німеччини лише одне: сильний штурхан ногою. Окупанти взялися запроваджувати в місті свої порядки. Перш за все покла­ли лапу на залишені в місті запаси. Більшу кількість то­варів вивезли одразу в Німеччину, частина попала в руки фашистських офіцерів і солдат, які, до речі кажучи, по­казали себе майстрами спекуляції. Опорожнивши львів­ські магазини і крамниці, гітлерівці взялися до житла. Після хаотичних реквізицій в перших тижнях окупації наступив період «планового розселення населення». Одно­го дня наказано мешканцям найкращої і найздоровішої південної частини Львова звільнити свої квартири і віддати їх в непошкодженому стані з меблями в руки окупантів. Євреїв поселити в гетто, утворене в північній частині міста.

Незабаром після цього Гітлер приєднав Львівську, Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську області до головного губернаторства Польщі. Для чого це зробив? Треба здогадуватись, що перш за все ним керувало ба­жання посварити поляків з українцями, а розчленуван­ням українського народу послабити його опір відносно окупантів. Зрештою, приєднання колишньої Східної Га­личини до присмеркового королівства Франка мало на меті зголоднілим окупантам перетравлення цієї території з сильним стратегічним і господарчим (нафтова гора) значенням.

Незабаром завітав до Львова генерал-губернатор Франк, щоб особисто оглянути свої нові колоніальні во­лодіння. Вітала його купка українських і польських ре­негатів. Наймити Геббельса поставили перед об’єктивом фотоапарата групу греко-католицьких священиків. Фото­графії помістила «Лейпцігська ілюстрована газета», а та­кож ілюстровані газети окупованої Європи. Останні опуб­лікували його під заголовком «Польські священики в Кра­кові вшановують німецького генерал-губернатора».

Після від’їзду Франка окупаційні власті почали не­гайно онімечувати місто. Насамперед позначилось це на вулицях. Дістав свою Гітлер, дістав Герінг. Не уціліла

навіть вулиця Шептицьких, незважаючи на те, що митро­полит ніколи не виявляв своєї недоброзичливості до фа­шизму. Перейменовано її на Кернштрасе.

Потім взялися до шкіл. Після майже повної ліквідації українських і польських середніх шкіл фашисти виріши­ли ощасливити львів’ян відкриттям української ремісни­чої школи та курсів підвищення кваліфікації для... інже­нерів.