Вигнання в рай (СИ)

- Що ж, геть вс╕ загадки. Нехай не буде м╕сця жодн╕й загадц╕ на цьому св╕т╕, - тоном людини, що спалила за собою вс╕ мости, промовила ╤рина. - Ти ц╕кавився мо╖м тепер╕шн╕м станом. Що ж, на все ╓ своя причина. Дивися в кор╕нь, як казав один розумник. А кор╕нь вс╕х мо╖х турбот поляга╓ в тому, що два тижн╕ - це максимум, це межа, це л╕м╕т мого ╕снування на цьому св╕т╕. Н╕, два тижн╕ - це, звичайно, крайня, ╕деальна межа, насправд╕ ж, мен╕, ясна р╕ч, н╕хто не дозволить досягти ц╕╓╖ меж╕, п╕ду я зв╕дси, ясна р╕ч, ран╕ше. Можливо, нав╕ть завтра. А може, й сьогодн╕, п╕сля нашо╖ весело╖ вечер╕, за якою я, ц╕лком можливо, з"╖ла, або ж випила якусь гидоту, яка вже в╕дправля╓ мене на той св╕т. Що, мабуть, дума╓ш, ма╓ш справу з хворою на параною? - звернулася вона до Серг╕я, в погляд╕ якого побачила здивовано недов╕рливий вираз. - На жаль, це не так. На жаль, це не хвора уява шизофреника, а справжня г╕рка д╕йсн╕сть. Р╕ч у т╕м, що р╕вно через два тижн╕ я стаю повнол╕тньою, тобто я стаю зовс╕м повносправною спадко╓мицею всього, всього нажитого мо╖м батьком, але не цим, так званим, чи то батьком, чи то дядьком, а мо╖м справжн╕м батьком... Добре, - п╕дняла вона руку, побачивши на обличч╕ Серг╕я вираз нерозум╕ння, - добре. Бачу, що треба почати з початку. З самого початку, щоб для тебе все стало зрозум╕лим. Р╕ч у т╕м, що все те, чим зараз волод╕╓ м╕й дядько, Семен Павлович, насправд╕ свого часу нажите й зароблене його р╕дним братом ╤ваном Павловичем, от цей самий брат Семена Павловича ╤ван Павлович якраз ╕ ╓ мо╖м справжн╕м батьком. Точн╕ше не ╓, а був, оск╕льки мого батька вже нема╓ в живих. В╕н помер. Тобто, помер - це не зовс╕м правильно сказано, - вона приск╕пливо, н╕би перев╕ряючи щось, подивилась Серг╕╓в╕ в обличчя. - Його вбили. Його вбив його ╓диний брат. Так, так, той самий, тобто цей самий Семен Павлович, м╕й дядько, який зараз назива╓ себе мо╖м батьком, ╕ в його батьк╕вськ╕ почуття до мене вс╕ в╕рять, адже сво╖х д╕тей у нього нема╓, як нема╓ й дружини, ╕ в╕н так п╕клу╓ться про мене, так гладить мене по гол╕вц╕, так╕ подарунки мен╕ купу╓, з таким п╕╓тетом береже пам"ять про свого старшого брата, а мого батька, ╤вана - ще б пак, адже п╕сля смерт╕ брата в╕н став мо╖м оп╕куном ╕, в╕дпов╕дно, фактичним власником всього того величезного багатства, яке було нажите тяжкою працею мого батька. Але ж терм╕н його оп╕кунства ма╓ ск╕нчитися в момент досягнення мною повнол╕ття. А повнол╕тньою я стану р╕вно через два тижн╕. А розлучатися з тими величезними статками, як╕ повинн╕ стати невдовз╕ мо╓ю власн╕стю, м╕й дядечко, зв╕сна р╕ч, не хоче. ╤ не хоче наст╕льки, що вже приготувався розлучитися з╕ мною, причому розлучитися назавжди. В╕н уб"╓ й мене, як убив свого часу мого батька. ╤ станеться це, зв╕сна р╕ч, до того моменту, як я досягну юридичного повнол╕ття, аби не спокушати долю можлив╕стю того, що я, ставши юридично спроможною, викину якийсь коник ╕ позбавлю назавжди мого р╕дного дядечка можливост╕ вт╕шатися тими, майже казковими, можливостями, якими в╕н вт╕ша╓ться зараз завдяки величезним статкам. Я думаю, що я зараз все пояснила досить дох╕дливо? - з деяким сумн╕вом спитала вона.

- А твоя мати? - питанням на питання в╕дпов╕в Серг╕й, який п╕сля того, що почув, ще не зовс╕м був готовий пов╕рити в почуте, адже все це було таким незвичним, таким неймов╕рним для нього.

- Серце, - пов╕льно ╕ тихо в╕дпов╕ла д╕вчина. - В матер╕ були дуже поган╕ справи з серцем, ╕ вона померла в╕д хвороби десь за два роки до того, як не стало батька. Сирота, - з дом╕шкою г╕ркого кепкування над самою собою додала вона. - Але сирота, як сам розум╕╓ш, не така вже й б╕дна. Хоча, в мо╓му випадку краще було б бути сиротою б╕дною. В усякому раз╕, так було б безпечн╕ше, - останн╕ слова ╤ра промовляла вже з долею т╕╓╖ безрад╕сно╖ задуми, яка знову повертала ╖╖ до г╕рко╖ реальност╕ ╖╖ життя.

╥╖ останн╕ слова, н╕би важкий кам╕нь потягли розмову в глибину важко╖ тужно╖ мовчанки, п╕д час яко╖ Серг╕й все сильн╕ше й сильн╕ше переймався моторошн╕стю безвиход╕ й болю, серед якого опинилося це молоде, прекрасне, таке тенд╕тне, таке плекане й пещене створ╕ння.

- В мене ╓ син, - зненацька, н╕би розпанахавши незрушне тло тиш╕ раптовим помахом незримого сталевого клинка неймов╕рно╖ правди, р╕зко, майже окриком, промовила ╤рина ╕ поринула допитливим незрушним поглядом у здивован╕ оч╕ свого пов╕рника.

- Тобто... - т╕льки й зм╕г вичавити з себе ошелешений ╖╖ неоч╕куваними словами Серг╕й.