Читаем Вигнання в рай (СИ) полностью

- Не знаю, не знаю, - задумливо подивився Серг╕й на д╕вчину, яка в цей час являла н╕би уособлення в╕дчаю. - Можливо, ти й ма╓ш якусь рац╕ю щодо вашого м╕сцевого приходу, але ж, якщо це д╕йсно так, то треба просто боротися з цим. Адже, пов╕р мен╕, багато б╕льша, я думаю, дуже набагато б╕льша частка церковних громад живуть зовс╕м з ╕ншими, справжн╕ми, запов╕даними Христом, ц╕нностями. Як приклад, я м╕г би тоб╕ навести хоча б от того ж отця Михайла з села Веселого п╕д Ки╓вом, де я ц╕ле л╕то розписував храм. ╤ таких, я думаю, дуже багато. Пов╕р мен╕, ╤ро. Я в цьому впевнений.

- Я справд╕ в╕рю тоб╕ в тому, що ти д╕йсно впевнений, але не б╕льше. ╤ це лише доводить мо╖ попередн╕ припущення про те, що ти, Серг╕ю, збер╕г сво╖ переконання у б╕льш ╕деал╕стичному вигляд╕, ан╕ж я, хоча й прожив на св╕т╕ дещо довше. Вт╕м, досить вже про це, - махнула вона рукою з╕ звичним вже для не╖ в╕дчуттям знев╕ри, потупивши оч╕ долу. - А вт╕м, - вона раптом скинула на Серг╕я оч╕, в яких неждано зажевр╕ло щось схоже не те, щоб на над╕ю, а на глибоко прихований душевний порух, який м╕г би вилитися натяком на можлив╕сть над╕╖, - вт╕м, чого т╕льки не бува╓ на св╕т╕. Тим паче, що втрачати мен╕ й справд╕ таки н╕чого.

Вона раптом описала правою рукою коло над головою, пот╕м вказ╕вним пальцем ц╕╓╖ ж руки показавши на сво╓ вухо, п╕дтвердила ц╕ сво╖ жести красномовним виразом обличчя, з чого Серг╕й врешт╕ таки зрозум╕в ╖╖ натяк на те, що ╖хня розмова в альтанц╕ можливо прослухову╓ться - на що в╕н ствердно кивнув головою д╕вчин╕ у в╕дпов╕дь.

Вона ж, у свою чергу, тихенько встала, вийшла з альтанки й, поманивши рукою Серг╕я йти сл╕дом, п╕шла сама якомога обережн╕ше в глиб саду. Пройшовши так доглянутими стежками саду дек╕лька десятк╕в метр╕в, вони зупинились, ╤ра п╕д╕йшла до одного з дерев ╕ обперлась об нього спиною, повернувшись обличчям до Серг╕я, який п╕д╕йшов ╕ став перед нею. ╥╖ постать, загорнута в теплий халат, поцяткований строкатими химерними в╕зерунками, н╕би злилася з казковою грою св╕тла ╕ т╕н╕, а ╖╖ обличчя, вир╕зьблене м╕сячним сяйвом ╕ боротьбою над╕╖ з в╕дча╓м, було н╕би породженням краси ос╕нньо╖ ноч╕, велично╖ краси в╕дходу в небуття.

- Н╕, я прекрасно розум╕ю дику на╖вн╕сть мо╓╖ митт╓во╖ слабкост╕, - в ╖╖ очах знову замло╖ла г╕рка ╕рон╕я глузування вже над самою собою, - я прекрасно розум╕ю, що ти ц╕лком ╕мов╕рно, як ╕ б╕льш╕сть звичайних людей, можеш просто ╕нстинктивно вдавати з себе праведника, аби лиш виглядати так, як цього вимагають примарн╕ ╕деали морал╕. А ╓ й така можлив╕сть, що ти, будучи людиною мого дядька, який ╕ запросив тебе, ц╕лком св╕домо вда╓ш ╕з себе зразкового християнина, щоб тим певн╕ше втертися до мене в дов╕ру. Можливо...

- ╤ро, - перебив ╖╖ Серг╕й, який з усього цього зрозум╕в лише те, що в серц╕ ц╕╓╖ молодо╖ красиво╖ д╕вчини в╕дбува╓ться якась пекельна боротьба м╕ж над╕╓ю ╕ в╕дча╓м, - чесно кажучи, я зараз ╕з тво╖х сл╕в мало що зрозум╕в, а зрозум╕в б╕льше через тво╖ оч╕, що тоб╕ д╕йсно зараз дуже, дуже не легко. ╤ я готовий вс╕м, вс╕м, чим т╕льки я в змоз╕, допомогти тоб╕, т╕льки б знати чим я можу допомогти.

- Добре, добре, - якось машинально, н╕би тим часом зважуючись на щось, промовила ╤ра. - Я повн╕стю даю соб╕ зв╕т у тому, що все це може бути лише оманою. Б╕льше за те, м╕й житт╓вий досв╕д просто примушу╓ мене думати, що все це т╕льки й може бути оманою. Але... Але розум╕╓ш, - вона знову довгим приск╕пливим поглядом подивилася Серг╕╓в╕ в оч╕. - Я давно вже, не пам"ятаю вже з яких п╕р, можливо нав╕ть ще н╕коли не бачила таких очей, як у тебе, Серг╕ю. Таких прозорих, чистих, чесних, таких глибоких ╕ проникливих очей. Хоча, можливо, винне в цьому лише м╕сячне сяйво, в якому я бачу тво╖ оч╕, - все ж не втрималась вона в╕д жарту. - От бачиш, я й тут знову з"╖хала на ╕рон╕ю. Такий от у мене житт╓вий досв╕д. Я в усьому звикла бачити подв╕йне дно, завжди звикла шукати п╕дтекст, виявляти обман. Я звикла до цього, адже таке в мене завжди було й оточення: оч╕ з подв╕йним дном, слова з п╕дтекстом, оманливий голос - такими були завжди оточуюч╕ мене люди. А от ти, ти - це щось зовс╕м ╕нше, тво╖ оч╕, тво╖ слова, тв╕й голос - це щось нове, нев╕доме, щось зовс╕м ╕нше. Тоб╕ хочеться в╕рити. Тоб╕ хочеться в╕дкрити душу. Не знаю, може це т╕льки ефект першого знайомства, через який ми готов╕ в╕дкрити свою душу першому-л╕пшому випадковому тимчасовому супутнику. Н╕, - р╕шуче заперечила вона, н╕би намагаючись переконати себе саму, - ти - це зовс╕м ╕нше. А вт╕м. Вт╕м, хай там що, а мен╕ й справд╕ таки н╕чого втрачати, та й под╕литися сво╖м болем мен╕ все одно б╕льше н╕ з ким, - подивилась вона Серг╕╓в╕ в оч╕. - Та й часу в мене залишилось зовс╕м обмаль. Можна сказати, часу в мене зовс╕м не залишилось. Так що ти - це, можливо, моя остання над╕я залишити на цьому св╕т╕ хоч якусь в╕сточку, хоч якесь пояснення того, що з╕ мною невдовз╕ станеться...

- Ти говориш загадками, ╤ро. Причому, загадками якимись не дуже веселими. В╕дверто кажучи, моторошними загадками говориш.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Судьба. Книга 1
Судьба. Книга 1

Роман «Судьба» Хидыра Дерьяева — популярнейшее произведение туркменской советской литературы. Писатель замыслил широкое эпическое полотно из жизни своего народа, которое должно вобрать в себя множество эпизодов, событий, людских судеб, сложных, трагических, противоречивых, и показать путь трудящихся в революцию. Предлагаемая вниманию читателей книга — лишь зачин, начало будущей эпопеи, но тем не менее это цельное и законченное произведение. Это — первая встреча автора с русским читателем, хотя и Хидыр Дерьяев — старейший туркменский писатель, а книга его — первый роман в туркменской реалистической прозе. «Судьба» — взволнованный рассказ о давних событиях, о дореволюционном ауле, о людях, населяющих его, разных, не похожих друг на друга. Рассказы о судьбах героев романа вырастают в сложное, многоплановое повествование о судьбе целого народа.

Хидыр Дерьяев

Проза / Роман, повесть / Советская классическая проза / Роман