Житіє Моє

Я заглянув у сусідній вагон через скляні двері тамбура. Чаклун швидко повертався. Він уже викликав Джерело і рухався з похмурою націленістю. Щось підказувало мені, що пропускати його до паровоза буде поганою ідеєю. Я терпляче чекав, дружно посміхаючись, і навіть помахав йому рукою. Ну, приперло мене з людиною поспілкуватися.! Некромант копняком відчинив міжвагонні двері і, не дивлячись, шваркнув набридливого білого чимось примітивно-оглушливим. Все одно, що пальця показав. Я з розвороту дав йому в бубен. Зловмисний чаклун корком вилетів назад в тамбур, добряче приклався об щось головою і залишився лежати там, тупо кліпаючи очима. Маю підозру, що справа була не так в силі удару, як в несподіваності (враховуючи, хто саме, пробив йому в щелепу). Спокуса продовжити копати ногами джерело моїх неприємностей була непереможною, але я не міг дозволити собі брати участь в бійці, цій хвилюючій, захоплюючій, але чисто чорній розвазі – до мене і так накопичилося надто багато запитань. Тут прибіг армійський маг, згріб злодюгу за комір, і питань, хто саме побив затриманого, більше не залишилося. Я акуратно переступив через кучу-малу з чаклунів і велично поплив далі, подібний на велику білу хмару.

Вшився звідтам, якщо по простому.

Скрутили злочинця дуже вчасно: всього через півгодини потяг загальмував, і я міг помилуватися, яка гаряча зустріч на нас чекала. Здавалося, армійські маги зібралися тут всі (дійсно, всі), а враховуючи, що навіть таким натовпом вони в стані діяти злагоджено, переді мною стояла і справді незборима сила. І все через якесь примітивне вбивство і лише тому, що його здійснив некромант. Не такі вже ми і страшні!

Зате з якою насолодою я спостерігав за армійськими спецами, яких спіткав облом з обіцяною розвагою! Їх думки були зрозумілими без слів, з одних лише жестів. І ось вони там стоять, лаються, я пові-ільно їду собі геть вдалину.

Коли всі можливі неприємності залишилися позаду, настрій у мене став типово білим – сонячним і радісним! Може, образ починає давити на мізки? Тьху, тьху, тьху! Я послав до Шереха свою роль, пив пиво і жував біфштекси. Добре! Керівництво залізниці в якості моральної компенсації видало пасажирам безкоштовний обід. З’їв і його також. Сидів у купе круглий, ситий і задоволений.

Дуже ввічливо, кланяючись і вибачаючись, до мене просочився Ґрафт. Інспектора замучила цікавість, він хотів знати, як я зумів вичислити чаклуна. Довелося зробити натхненне лице і невизначено покрутити рукою в повітрі.

- Бачте, деякий час я жив у місті Редстон, широко відомому завдяки своєму університету. Там на диво багато вдумливих, освічених людей з високою культурою і тонким розумом. В одній фірмі зі мною працював чорний маг. Дуже милий юнак, але часом, ближче до кінця деяких вечірок, він ставав... трохи балакучим. Одного разу він пояснював присутнім принципи некромантії, в теорії, звичайно. Щоби пробудити рештки, заклинатель повинен реконструювати образ небіжчика всередині себе, пожертвувавши для цього частиною власної сутності. Якщо мрець – людина, спроба закінчиться для некроманта безумством, повним витісненням особи. Комахи простіші, але принцип не міняється. Наш злочинець тримав у голові триста жуків. Природньо, що поводився він досить дивно.

Типові таргани під капелюхом. Інспектор глибокодумно кивнув.

- А як ви здогадалися, в якому вагоні його шукати?

Посилатися на Шереха я не міг, але питання таке передбачив.

- Я ходив провідувати міс Ненсі Даккер, вона як раз їде в першому вагоні. Милесенька дівчинка! Дуже любить спілкуватися. Людина з відповідною зовнішністю сиділа зовсім поряд, але, - сподіваюся, збентеження у мене вийшло без тіні пихи чи сарказму, - спочатку я не наважувався втручатися в роботу поліції.

Ось так. І будемо сподіватися, що у інспектора не вистачить терпіння виясняти, скільки разів я туди ходив. Розмова з донечкою Ненсі навіть мене лякає, а тут справу розкрито, злочинця заарештовано, медалі чекають. Навіщо доколупуватися до несуттєвих дрібничок?

А якщо питання таки виникнуть, через добу я зійду з потяга, поверну собі нормальний колір і – шукай вітра в полі. Інспектор без всякої задньої думки побажав мені удачі і пішов писати свої звіти.

- Томасе, - який ти розумний! - зітхнула мис Фіберті, заледве за гостем закрилися двері.

Ох, просто бальзам на серце! Все ж я не помилився з вибором супутниці.

- Так. Я практично геніальний. - До Шереха зайву скромність!

- Але... Ти і справді шукаєш цю... - вона наморщила чоло, - Світову Вісь?

Думаю, трохи відвертості справі не зашкодять.

- Міс Фіберті, не важливо, що ми шукаємо, головне, що одночасно з нами ЦЕ шукає ще дехто. І йому не вломиться!

Міністр безпеки Міхельсон рідко звертався до когось з особистими проханнями. Він дотримувався думки, що у хорошого керівника підлеглі самі роблять все, що треба, і навіть трохи більше, але у всякого правила бувають винятки. Сьогодні пан Міхельсон запросив до себе старшого координатор північно-західного регіону для дуже важливої конфіденційної розмови.

- Пане Ларкес, ви вже знаєте про ситуацію на кордоні з імперією?