1794

— Спершу він не мав ніякого шраму. Можна навіть сказати, був гарний, наївні дівчата легко пускають таких до ліжка і тільки потім дізнаються, що зовнішність оманлива. Але він з тих, хто любить дивитися, а не самому щось робити. Часом він приводив із собою іншого чоловіка, а іноді брав двох дівчат і наказував їм, що мають робити. Тоді його витівки ще якось більш-менш були в межах. Кілька разів дівчата мали серйозні ушкодження, але він так добре платив і так щиро просив вибачення, що йому це минулося. Потім його певний час не було, а повернувся вже з раною на щоці. З того часу він змінився на гірше. Скоро на нашій вулиці не залишилося борделю, який його прийняв би. Здається, більше він тут не з’являвся.

— Ти не знаєш, він одружений?

— Подейкували, що саме дружина йому й порізала щоку. У нас цю жінку вважали героїнею. Я чула, що він її тепер тримає під замком, але хто знає, чи це правда, чи вигадки. Востаннє, коли його сюди пустили, він наробив стільки шкоди, що не мав з собою достатньо грошей, аби розплатитися. У такому разі мадам зазвичай посилає одного зі своїх здоровил разом з боржником по гроші. Може, вона пам’ятає, де він живе.

— Я з нею поговорю.

Юганна зійшла з ним донизу, вийшли на вулицю. Жінка перекинула через плече свій клунок і показала йому, куди йти. Вона піде в протилежний бік.

— Що ж, бувай. Слухай, Емілю… Ти уві сні говорив зі своїм братом, ніби він живий. Якщо ще колись його побачиш, скажи, що я за ним сумую.

7.

Хоч як Вінґе старався, розбудити Карделя ніяк не вдавалося. Пальт голосно хропів, відвернувшись обличчям до стіни. Подеколи хропіння переривається, Мікель стогне, але не прокидається. Вінґе покликав, поторсав. Але навіть коли взявся двома руками й заходився трясти, Кардель не прокинувся. На порозі стояв міцний лисий чоловік, роздратованим покашлюванням наголошуючи, що не має часу довго чекати. Вінґе не залишалося нічого іншого, як розв’язати причеплений до Карделевого пояса гаманець і самому відрахувати потрібну суму.

— Тридцять.

Чоловік кидає погляд на побитого Карделя і багатозначно дивиться на худого й слабосилого Вінґе — мовляв, межа між переговорами й пограбуванням дуже умовна:

— Було б добре, якби ви накинули ще кілька монет.

У кімнаті Карделя немає ні каміна, ні груби, і теп­ло тут буває, тільки якщо опалюють у сусідніх кімнатах. Емілеві довелося постукати до сусідів і попросити шматок вугілля, написати повідомлення для Мікеля на внутрішньому боці дверей. Узяв ще кілька шилінгів з гаманця і спустився сходами. Перед виходом на мить зупинився з заплющеними очима в очікуванні сміливо­сті, яка все не приходила. Зітхнув і вийшов надвір.

На вулицях хаос. Юрби людей повертаються з Нової площі на тому боці Слюссена. Схоже, сьогодні там відбувалося щось цікаве. Здається, честь пережити публічне приниження після Маґдалени Руденшельд випала Еренстрему, ще одному близькому сподвижнику Армфельта. Щоб публіка не мусила іти аж на Сканстулл, ешафот побудували на Новій площі. Засудженому мали там же й відрубати голову, але занесена над шиєю нещасного сокира останньої миті вдарила в колоду й публіці оголосили, що Еренстрема помилували й до кінця життя зі смиренним каяттям він сидітиме у фортеці Карлстен. Головна тема для розмов сьогодні — чи знав Еренстрем заздалегідь, що його помилують, і чи поводився б так спокійно, якби думав, що на нього чекає смерть. Еміль наперед знав, хто якої думки тримається: прибічники Ройтергольма присягаються, що засудженому все заздалегідь сказали, інакше присутні насолоджувалися б його криками, плачами й мокрими штанами; ґуставіанці ж стверджували, що Еренстрем завжди мав лев’яче серце. Але майже всі сходилися в одному: уся ця вистава — ще одне свідчення слабкості регентського режиму.

Пробиваючись крізь натовп, Еміль перейшов Слюссен розвідним мостом і пішов до площі. Уже втретє за день він бачить ці вулиці: мадам із яскраво-зеленою парасолькою справді послала свого помічника показати шлях до оселі Тюко Сетона, потім здоровило тією ж дорогою відконвоював Еміля, щоб отримати свою винагороду. У крамниці на Постместарбакені за гроші Карделя Вінґе купив яблук і хліба, зав’язав у тканину й засунув під плащ. Різкий вітер приніс із собою сморід Фатбурена й змусив затулити носа, щоб не виблювати. Якомога швидше пішов далі своєю дорогою, до озера Гаммар­бюшен.

Маєток, до якого він ішов, розкинувся на самому краю Катарінинської парафії. Від нього видно Блекторнет і мануфактури біля Барненґена. Головний будинок стояв за муром, біля якого густо поросли дикі троянди, навіть ще кілька квіток залишилося. Квітнуть, оплакують літо. Крізь ворота видно сад. На деревах ще чимало зеленого листя, ніби в цій сільській ідилії на півдні Стокгольму тепло затрималося трохи довше. Вінґе сідає у високу траву під розкішною липою на узвишші — місце дає йому можливість добре бачити все навколо, залишаючись непомітним.