1794

Кардель випростався на ліжку, перевіряючи, як його слухаються руки й ноги.

— Найбільше перепало по голові, а там навряд чи щось могло погіршитися. Дай мені день, хай набряки трохи спадуть. Вулиці Стокгольму тобі за це подякують. Можеш подати мені дзеркало?

Кардель досвідченим поглядом окинув свою чорно-червону маску.

— Схоже, той тип мені дуже вдало виправив ніс.

5.

Підійшовши до контори Палліндера, Вінґе зрозумів, що вона порожня. Двері замкнені. Зазирнув досередини крізь шпарину для ключа — полиці майже порожні, залишилось усього кілька книг. Якийсь чоловік підійшов від сусіднього будинку. З цікавістю поспостерігав за Вінґе, а потім тихо, майже дружньо спитав:

— Ви прийшли забрати борг?

Еміль мотнув головою, на що чоловік голосно заре­готав.

— Кілька днів тому бачив, як Рудольф Палліндер спускався сходами з цілим оберемком паперів. Блідий як смерть, очі шалені. Я тоді ще подумав: «Точно тікає від поліції. Мабуть, скоро його кинуть у боргову яму».

— Я таки з поліції, але в іншій справі.

— Судячи з його поспіху, не думаю, що він досі в королівстві.

Чоловік вийняв з кишені табакерку, запропонував Вінґе, той відмовився. Сусід узяв понюшку, нюхнув і голосно чхнув.

— Так, чорт забирай, коли справи йдуть погано, одна радість — що в когось іще гірше.

Еміль вирішив спробувати щастя і пішов по всіх церквах підряд. Найближча — Святої Ґертруди, далі Святого Миколая біля палацу, потім церква Святого Франциска на острівці. Але шукати щось у церковних книгах — марна справа. Він не знає ні року, ні дати заручин або вінчання, та ще й записи ніби ногами писані. У багатьох місцях пропуски — книги ведуть недбало. Священники вдають, що зайняті, допомоги від них не діждеш.

Коли є змога, вибирає місця, де над головою видно відкрите небо. Іде довшою дорогою через Корабельну набережну й Мункброн, уздовж пристані Лейонбакен і навіть через Корнгамн, хоч там і страшенно смердить лайном від Мушиного парламенту. Найприємніше йому ходити тими вулицями, що пролягають уздовж води. Зараз він поспішає додому, але відчуває, як страх переростає в нудоту. Ноги самі несуть його до світла й людей, і скоро він захеканий входить у найближчу кав’ярню, знаходить собі порожній куток і непомітно сидить, забутий світом, поки що в безпеці. Люди досі пліткують про Маґдалену Руденшельд і Армфельта, розмірковують, на кого з союзників опального барона впаде гнів влади й чи зможе Ройтергольм цього разу домогтися страти чи знову задовольниться ув’язненням. До столу Еміля підсіла група чоловіків, усі замовили гарячий шоколад.

— І не шкодуйте какао, мені треба не спати всю ніч!

Звідси збираються йти на Баґґенсґатан. Скоро вже тільки й розмови — про переваги й вади тамтешніх повій і про те, яка з них найкраща.

— Найкраща — Ягнятко.

— Та що ти розумієш! Німкеня!

— Ти або не відчуваєш різниці між вином і оцтом, або ніколи не спав з Квіткою.

— Годі вже тут горлати, ходімо кожен до своєї улюб­леної. Якби у всіх були однакові смаки, черга стояла б до митниці.

Усі засміялися — а таки ж правда. Допили свій шоколад і пішли, залишивши Еміля за брудним столом. Але після цієї розмови в нього з’явилася нова ідея.

Кардель усе ніяк не прокидався.

— Жане-Мішелю! Ерік Тре-Русур писав, що в Ґуставії Сетона всі знали, але ніде не приймали. Може, у Стокгольмі так само?

Пальт ледве-ледве підняв одну повіку й щось прогудів. Повернувся на інший бік і захропів ще голосніше, ніж до цього. З таким самим успіхом Вінґе міг спробувати розбудити скриню. Він став гризти ніготь на великому пальці, аж поки відчув солоний смак крові.

— Що ж, тоді піду сам.

Спустився сходами на вуличку Еверскерарґренд і пішов до Великої площі. Місто темне, але в корчмах ніч тільки починається. Мінотаврові кроки глухо відлунюють між стінами, але поки що він далеко. Більшість ліхтарів на будинках ще не запалили. Ті, що вже світяться, не освітлюють навіть питного фонтану в центрі площі. Вінґе трохи пригинається, щоб розгледіти силует фонтану на тлі сірого неба. У темряві натикається на один зі стовпчиків, які встановили навколо, щоб карети не під’їжджали надто близько до фонтану. Набрав у долоню води, сполоснув обличчя. У Біржі почали запалювати свічки — готуються до балу. Чоловіки й жінки в темному одязі проходять повз, сміються і щось обговорюють. Еміль іде далі, до Солоного озера. Ще до того, як повернув за ріг, почув голоси з Баґґенсґатан.