Читаем 1794 полностью

Завмерли, пригадавши, що вже були в подібній ситуа­ції. І минулого разу, коли вони були так близько одне від одного, між ними було одне вістря, яке вони обоє тримали. Вона хотіла себе вбити, він хотів її врятувати. Кардель глянув на Анну Стіну й, коли їхні погляди зустрілися, більше не міг відвести очей. Він схилився до неї. І її, і його самого це здивувало, але опиратися цій невідомій силі він не міг. Він завмер лиш на мить — і тут вона здригнулася і відскочила, та ще й так різко, що рукою схопилася за гарячий камінь позад себе, шукаючи, на що спертися. Її обличчя скривилося від болю, але для Карделя це була милість, бо за мить до цього її обличчя не виражало нічого, окрім гидування. Вона застогнала й відповзла назад, далі від нього. На якусь мить завмерли, кожне зі своїм болем у руці. Шумно дихали, чекаючи, що ця неприємна мить мине й прийде якась краща. Марно.

Кардель тяжко встав і відійшов далі, щоб дати їй більше простору. Став по інший бік багаття — хай так почуватиметься безпечніше. Шукав слова, щоб перепросити, але не міг знайти і тільки проклинав себе за свою дурість. Зітхнув, натягнув капелюха, пробурмотав, дивлячись на вогнище:

— Ну добре. Я повертаюся туди, звідки прийшов. Ти знаєш, де мене знайти, Анно. Якщо буде потреба, заходь, допоможу, чим зможу.

Повернувся до землянки й махнув близнюкам своєю закривавленою рукою:

— Бувайте, Має і Карле. Бережіть одне одного й свою маму.

Потайки глянув на Анну Стіну. Знав: бачить її востаннє. Мимовільний порив, якого він не зміг здолати, показав їй, що допомога його умовна. Більше вона нічого в нього не попросить. По ній це видно: наїжачена, уся як пружина. Не від холоду, а через нього. Очі як у загнаної тваринки.

Кардель пішов у бік митниці, проминув її, навіть не глянувши на чатового, який щось крикнув йому навздогін, через Норрмальм до дзвіниці, де починається Стадсгольмен. Зупинився над Трескетом. Вибрав найбруднішу корчму, напівзруйновану, з такими щілинами в стінах, що вітер вільно гуляв. Ніякої вивіски. Тільки відчинені двері на поламаних завісах і кілька голодранців. Після першого ковтка крикнув корчмареві:

— У тій брудній калюжі більше піни, ніж у твоєму пиві! Думаю, що й на смак болотна вода краща!

П’є кухоль за кухлем, сам іде до діжки й точить собі, як тільки бачить дно. Відвик уже так пити, але така навичка швидко згадується. День добігає кінця, Мікель дедалі п’яніший, у голові хаос, через який він ледве рухається. Шкіру пече її останній погляд. Він ненавидить усе, що робить його чоловіком. Ненавидить свої м’язи, форму, звання, створені, щоб проявляти насильство щодо інших. Він належить до тих, хто завжди чинив з такими, як вона, все, що заманеться. І він так само не здатен змінитися, як і всі інші.

Сидить у тиші, чекаючи, поки з передмістя зберуться відвідувачі. Приходять після роботи, на якій пальцем об палець не вдарили, або взагалі недавно прокинулися. Ліву руку ховає за спиною. Коли в корчмі зібралося достатньо пияків, які могли б наважитися на сварку з ним, підійшов майже впритул до найбільшого й найнахабнішого і промовив, мабуть, найдавніший виклик на бійку:

— Ти чого витріщився?

Після короткої сварки й обміну словами, яких уже не можна взяти назад, вийшли на задній двір. Їх зразу ж оточили глядачі. Це ж розвага, за яку не мусять платити. Зразу починають приймати ставки. Присутні поплескують «своїх» бійців по плечах і шепочуть на вухо підступні поради.

Кардель зустрів перший удар лобом. Брова луснула, як перезрілий чиряк. Посміхнувся:

— А що тут у нас, дівчинка мене пір’їнкою гладить?

Наступний удар влучає у вилицю, яка зразу темніє і наливається кров’ю.

— Так шльондри на Баґґенсґатан цілують. Щоправда, їм платити треба.

Отримав удар у вухо і відчув, як гаряче потекло по шиї.

— Твоя мати мене так вдарила, коли я з нею витримав тільки пів ночі.

Грудна клітка гуде від ударів, мов барабан. Через кілька хвилин губи так набрякли, що вже не міг уголос вимовляти свої образи, але цього вже й не треба було. Сенс і так зрозумілий.

Тут його не знають і довго вважають, що він просто клеїть дурня. Мовляв, хтось із приятелів поставив гроші на його перемогу і він приймає удари, щоб підвищити заробіток. Лише через тривалий час публіка розуміє, що в бійці лише один учасник, і збудження переходить у розчарування: неписані вуличні правила проголошують, що в такому разі всі ставки недійсні. Вигуки змінюю­ться бурмотінням, а потім чуються лише удари.

Люди поодинці чи групами повертаються до корчми. Залишилося кілька глядачів, яким просто цікаво, скільки ще ударів витримає цей приблуда, перш ніж упаде. Коли Карделів противник нарешті опускає закривавлені кулаки, на обличчях присутніх з’являється вираз огиди.

За якийсь час Кардель зрозумів, що його противника тут більше немає і він стоїть сам у кривавій калюжі. Підняв обрубок лівої руки, махнув ним у повітрі й згадав про дерев’яний протез, який залишився у дітей як іграшка.

4.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив