1794

Кардель у паніці виконав кілька незграбних танцювальних фігур, але дітей це анітрохи не зацікавило. Кардель мимохіть роззирнувся — ніхто більше не бачив?

Вирішив дати малим достатньо наплакатись у надії, що їм набридне й вони вгамуються. Залишив їх неподалік входу в землянці, а сам сів надворі біля обкладеного каменями вогнища.

Спробував думати про щось інше, але це неможливо. Затулив праве вухо пальцем, ліве — дерев’яною долонею, але дитячі верески пробиваються і крізь дерево. Надворі прохолодно, а він під сорочкою мокрий — чи не приніс з міста лихоманки? Та ні. Це все через дітей. Тихо вилаявшись, повернувся до землянки, опустився біля немовлят на коліна й заговорив голосом, який, як йому здалося, міг сподобатися дітям:

— Якщо ви трохи заспокоїтеся, я покажу вам те, чого ви ніколи не бачили.

Показав їм обидві руки, потім сховав праву під куртку. Ослабив шкіряні ремінці протезу, нахилився, щоб підняти Карлового кота. Дерев’яна рука з глухим стуком впала долі. Кардель вдав здивування. Мая втихла й подивилася на нього. Хоча її брат весь цей час плакав із замруженими очима, він теж стих, як тільки почув, що щось змінилося. Кардель підняв руку й знову повторив свій фокус. Потім ще раз. І ще. Коли гра їм набридла, підповзли дослідити чудернацький предмет, який щойно їх розважав. Виявилося, якщо його штовхнути, він посунеться по земляній долівці. Мов зачаровані, малі тяжко поповзли за дерев’яною рукою.

Відблиски полум’я тьмяно освітлювали вхід до землянки. Сонце хилилося до обрію. Кардель сів і притулився спиною до глиняної стінки. Діти майже зразу підповзли до нього й спробували залізти йому на коліна, а він незграбно допомагав їм здоровою рукою, обережно, ніби може пошкодити ці крихкі створіння одним дотиком. Карл схопив його мізинець і засунув до рота. Заспокоївся і затих. Дівчинка допитливіша — тягне ручки до його обличчя, а він притримує її куксою, щоб не впала, поки втамовує свою цікавість. Її ніжні пальчики гладять його грубі зморшки, обмацують незвичайний ніс і щоки. І усміхається.

Спадає ніч. Малі притулилися до великого теплого тіла, Кардель обняв їх руками й зручніше вмостився. Вони досі не засинають — звісно, не звикли, що замість мами з ними хтось незнайомий.

— Заспівати вам?

Кардель легенько прокашлявся і почав, намагаючись втрапити в тон:

— Я знаю одну троянду прекрасну,
Пелюстки у неї як сніг…

З його хрипким голосом тільки співати. Та і, якщо чесно, забув він уже, які далі слова в цієї старої пісні. Але відчуває, що повністю заволодів дитячою увагою — вони навіть товктися припинили. Що ж, Мікелю, сцена твоя. Добре, що в темряві не видно, як він зашарівся.

— Добре, краще я розкажу вам якусь історію. Хоча я їх небагато знаю. Про привида з Індебету й однорукого пальта для невинних дитячих вух не підходить.

На мить задумався. Вгледівся в їхні личка. Вони вже схожі на маму.

— Гаразд, почнімо.

Сів трохи зручніше, поклав руку як подушку для дітей. Вляглися, ніби все життя тільки так і спали. Хлопчик обняв свого ганчір’яного кота. Кардель знає: вони надто малі, щоб розуміти його. Але чому ж з такою цікавістю дивляться на нього?