Читаем 1794 полностью

У Петтерссона аж перед очима потемніло від самої думки про це. Він навіть не міг згадати, чи бачив колись таку суму зразу. Сто ріксдалерів вистачило б на все, що можна побажати: новий гарний одяг, добротний будинок без вошей і блощиць, службу десь подалі від усього цього бруду. Але ці картинки зникли, як тільки він знову подивився на Анну Стіну, побачив її очі, веснянки й білу шкіру під розірваною сорочкою. Ні, він має відповісти інакше, ніж вона сподівалася.

— Я людина проста, потреби в мене невеликі. Мені твої гроші не потрібні.

Його відповідь неприємно вразила й змусила опустити очі. Але за мить вона знову подивилася — на нього, але разом з тим і крізь нього, від чого стало аж холодно.

— Ви хочете, щоб я танцювала для вас.

— Так,— ледве видушив із себе, тому прокашлявся і повторив ще раз: — Так.

Якусь мить вона постояла мовчки, а коли знову заговорила, голос її був тихий, але впевнений:

— Якщо ми можемо домовитися, я танцюватиму дов­ше, ніж будь-хто. Ви з Майстром Еріком лічите кола? Пам’ятаєте, хто відтанцював найбільше?

Він усміхнувся своїм спогадам. Легке збудження залоскотало десь нижче живота й поповзло вгору.

— Була одна, маленька й слабка. Темні коси. Тиха, полохлива, бліда. Я налічив більше шістдесяти кіл. Ніколи не повірив би…

— Я відтанцюю вісімдесят.

Петтерссон відчув, як піднялося волосся на його велетенських руках і напружилися соски під сорочкою.

— Вісімдесят?

— Не менше вісімдесяти, навіть більше, скільки матиму сили. Я танцюватиму найкраще з усіх, кого ви водили до криниці. Кричатиму голосніше за інших, проклинатиму більше за інших, але не зупинятимуся. Ви ж хочете, щоб я вас боялася? Ви це отримаєте. Я тут, я вас боюся. Поки що я це приховую. Але ви це отримаєте, тільки якщо ми домовимося.

— А якщо я відмовлюся?

— Ляжу біля криниці й не поворухнуся. Ніякі удари не змусять мене встати. Відгризу собі язика й ковтатиму кров, аж поки жили спорожніють, а живіт наповниться, і мої муки закінчаться. Не доб’єтеся від мене ні кроку, ні крику, хоч як сильно битимете.

Петтерссон бачив, що вона не бреше. Дивно, але він їй вірив. Вірив, що їй вистачить сили забрати в нього його мрію. Це єдина цінна валюта, яку вона мала. І для переговорів цього було достатньо.

— І чого ти хочеш?

— Поверніть мені лист і дайте тиждень часу. Я народила двох дітей, близнюків. Окрім мене, у них нікого немає. Грішми, які мені заплатять, я можу забезпечити їхнє майбутнє. Відпустіть мене на тиждень, потім я до вас повернуся. Присягаюся своєю кров’ю, життям своїх дітей, усім, що для мене коли-небудь було святе. Подивіться мені в очі й побачите, що я не брешу.

Петтерссон раптово спітнів. Він почухав шию, що немилосердно свербіла.

— Це ти зараз кажеш. Якщо брешеш — добре виходить. Але всі хороші брехуни вірять у те, що кажуть. А потім все роблять інакше.

Петтерссон помахав листом.

— Ти цінуєш життя своїх дітей більше за своє?

— Так.

— Двісті ріксдалерів… З такою спадщиною твої діти матимуть шанс у житті.

Чоло його нахмурилося від тяжких роздумів. Потім він облизав губи й поклав лист знову в кишеню.

— Ось моя пропозиція. Лист залишиться в мене як гарантія, що ти дотримаєш обіцянки. Дам тобі тиждень, щоб уладнати справу з дітьми. Потім повернешся і відплатиш борг. А я подбаю, щоб лист потрапив куди треба.

Анна Стіна марно намагалася щось придумати. Перебирала подумки всіх можливих союзників і розуміла, що не може звернутися ні до кого, бо всім уже й так забагато винна. А з кровних зв’язків у неї залишився лише один. Згадала слова своєї матері Маї: «Ніщо так не об’єднує, як кров, моя маленька Анно. Якби твій батько побачив тебе, заперечити свою відповідальність йому не вдалося б». У маленького Карла батькове обличчя. Вона схопилася за останню соломинку.

— Коли повернуся, скажу вам час і місце. Відда­сте листа Юнатану Лефу, щоб відніс. І скажете, що гроші, які отримає,— для Маї і Карла, щоб купив їм краще життя, ніж мали ми. Я скажу, де їх знайти.

Петтерссон бридливо повторив ім’я, яке щойно почув:

— Леф? Якого чорта? Чому він?

— Бо він батько дітей. Узяв мене силою, але діти все одно його. Ви подбаєте, щоб він виконав свій обов’язок, якщо його совісті буде недостатньо?

— Відтанцюєш сто кіл зі мною і Майстром Еріком — зроблю.

Анна кивнула — вибору немає. Він сплюнув коричневу від тютюну слину на долоню і простягнув руку через поріг. Її маленька долоня загубилась у велетенській клешні головного наглядача.

— Присягаюся життям своїх дітей.

— А я присягаюся Богом і чортом.

Виходячи, не зміг стриматися і тихо перепитав ще раз — чи не почулося:

— Сто кіл?

— Сто.

Четверта частина

 Мінотавр

Осінь 1794 року

Чи варте життя страждань?Нітрохи, ані на мить!Не відвертайся, поглянь,Бачиш — там череп лежить.Де очі недавно палали —Лиш діри порожні й пітьма.І сліду не знайдеш, катмаТого, що недавно ще мали.Карл Мікаель Бельман, 1794

1.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив