1794

Наглядачі горлали, штурхали ув’язнених — їм не подобалося, як вони вишикувалися. Ніби зараз були інші вартові, не ті, яких вона пам’ятала з минулого року. Лише через кілька хвилин зрозуміла, що насправді наглядачі ті самі, просто тепер вона дивилася на них іншими очима. Раніше відчувала тільки страх. Зараз же бачить перед собою лише набрід, якого не пустила б і на поріг «Мавпи». Людські оболонки, на яких війна залишила свої сліди: цей без ноги, цей майже сліпий. І одягнені в таке линяле лахміття, що нагадують карикатури на солдатів. Смердять перегаром і тютюном. Від похмілля не потерпають лише ті, що встигли на сніданок випити чарочку-дві й тепер хитаються, стоячи перед строєм. Ледве-ледве вишиковують бранок у групи згідно з залами й починають вигукувати імена й прізвища. Усе це уповільнюють різні непорозуміння і неправильно прочитані імена. У цій метушні Анна Стіна тихенько підійшла до групи жінок з кошиками, яких пошлють працювати в сад. Свої шматочки хліба на сніданок вони отримають за воротами. Деякі здивовано оглянули її з голови до ніг, затримали погляди на босих ногах, але в прядильні всі вчаться не лізти в чужі справи, тож скоро вона вже нікого не цікавила.

До них підійшов один наглядач. Покрутив на пальці великий ключ, готовий вивести їх за ворота. Інші прялі помалу пішли на сніданок. Одна з них зупинилася — баба з тонкими кривими руками, схожа на поламану прядку. Стала на місці і втупилася в Анну Стіну. Коли один з наглядачів гаркнув на неї, щоб поквапилася, та простягла руку з кривим пальцем і показала:

— Он та. Її не має тут бути.

Наглядач схопив бабу за вухо й потягнув, але стара й не думала йти. Чоловік на мить розгубився, бо не звик до такої непокори. Глибоко вкорінене почуття самозбереження змусило інших жінок як за командою відійти від Анни. Кривий палець націлився прямо на неї.

— Вона. Її тут не має бути.

Уся ця сцена почала привертати увагу інших наглядачів. Підійшли дізнатися, у чому річ. Стара загорлала:

— Це Анна Стіна Кнапп, та, що зникла! Вона якось повернулася!

Комусь із наглядачів ім’я здалося знайомим.

— А від учора не приводили новеньких?

Усі знизували плечима у відповідь. Чоловік, який спитав, потер неголене підборіддя і сплюнув тютюн:

— Іди до Петтерссона.

— Будити його в такий час? Сам іди.

Послали наймолодшого. У тиші баба наймилішим голоском звернулася до старшого:

— Я ж заслужила маленьку нагороду?

Той глянув на неї з неприхованим презирством:

— Яка ж ти невдячна! Ти вже її отримала.

Вона махнула головою, нічого не розуміючи. Наглядач підніс кулака до її носа:

— Ти не одержала по пиці тієї ж миті, як розтулила пащу, хоч тебе ніхто ні про що не питав. От тобі й нагорода.

Один із чоловіків засміявся голосніше за інших:

— Ти хіба не знаєш, хто вона, Седергельме? Мабуть, ти тут один такий. Ми звемо її Ерссон-На-Колінах. Вона не випряла ще жодного мотка пряжі відтоді, як Петтерссон запросив її на танець у перший же день. Тепер вона заробляє на їжу єдиним способом, яким може. Найсмішніше, що якби ти їй врізав по писку, то зробив би послугу. Вибив би їй зуби, і тоді вона могла б заробляти не восьмушку хліба, а четвертину.

Седергельм засміявся.

— Залишу це вам, бабії. Ти ж знаєш, що на війні мені в яйця влучила шрапнель. А зараз оце дивлюся на панну Ерссон і думаю: ніколи ще не був такий щасливий з того.

Усі зареготали. Анна Стіна не могла повірити в те, що почула. Перед нею стояла сама Дракониха, і вона її здала! Торік їх разом сюди привезли. Зараз вона сива, майже лиса, худа як палиця. Карін Ерссон теж засміялася, мовби йшлося не про неї, і злісно подивилася на Анну Стіну.

— Анна Стіна Кнапп.

Тієї ж миті, коли почула голос Петтера Петтерссона, Анна Стіна зрозуміла, що їй кінець.

23.

Вона крок за кроком відступала до криниці, поки вперлася в неї. Краєм ока глянула вниз. Часто бачила, як новенькі підходили якомога ближче до криниці й зазирали в неї, сподіваючись, що вона принесе звільнення. Їм здавалося, що краще кинутись униз і провести останні кілька хвилин життя під водою, ніж багато років нидіти над прядкою. Але на всіх без винятку обличчях вираз страху і надії змінювався розчаруванням. У криниці була натягнута сітка з товстих канатів. Воду брати не заважала, але якщо хтось надумав скочити — нічого з того не вийшло б.

Анна Стіна не встигла й опам’ятатися, як Петтерссон уже був перед нею. Узяв її шию велетенським ручиськом, подивився їй у вічі своїми червоними очима. Він важко дихав, а в його погляді світилося щось схоже на благоговіння, і це було страшніше за лють або хіть. Його пальці обхопили її шию повністю, але не стискали. Здавалося, він її схопив радше щоб пересвідчитися, що це справді вона. Анна Стіна відчула, що він тремтить.

Нарешті головний наглядач відпустив її і грубим шепотом наказав своєму помічникові:

— Кинь її в одиночку. Я сам про неї подбаю, коли розберемося тут.

Двоє наглядачів узяли її за руки й під перешіптування бранок вивели з двору. Навчено обшукали, забрали Маґдаленин лист і ключі й замкнули двері.