1794

Дівчина знову спробувала викликати видіння, але марно. Усе, що вона бачила,— двох безпомічних немовлят, залишених на того, хто не зможе дбати про них дов­ше одного дня. Десь там її діти плакали від голоду. Вона не зуміла стримати плач, і камінь гостро вгризся їй у бік.

Але потім щось сталося. На животі стало тепло. Вона трохи поворухнулась і відчула, що стінки тунелю тримають уже не так жорстко. Щось по ній стікало. Іще не розуміючи, що відбувається, Анна Стіна вперлася п’ятами в землю і руками схопилася за виступи лазу. Видихнула й щосили відштовхнулася. Вдалося! Просунулася лишень трошки, але дихати стало вільніше. Глибше вдихнула, відштовхнулася. І ще трохи просунулася! І ще! Протиснувшись ще трохи, відчула запах і несподівано зрозуміла, що її врятувало: з притиснутих каменем грудей потекло молоко й визволило її з кам’яної могили.

21.

У кінці тунелю темрява трохи інакша. Підвал добре знайомий і так само жахливий. Тут вони знайшли останки Альми, які витягла Анна Стіна. Завдяки ним керівництво закрило дірку у відомості про втікачів, а більше ніхто нічого не хотів дошукуватися. Повітря в підвалі просякнуте кислим запахом з численних діжок і пліснявим — з подертих мішків. Анна Стіна натикалася босими ногами на різні предмети, розкидані на долівці. Найрізноманітніші комахи повзали її голою шкірою, деякі злетіли й тепер перелякано билися об її руки й обличчя. Повернулися й інші спогади з цього місця, які вона довго намагалася забути, але зараз не до них. Пішла в напрямку, де мали бути сходи. Притиснулася вухом до зачинених дверей. Тихо. Прядильня спить.

Сходи ведуть на перший поверх колишнього маєтку. Світло скрізь погашене. Навіть згори, де сплять наглядачі, темно й чується тільки хропіння. Праворуч від неї замкнені двері. Вона лягла, зазирнула в щілину під ними. Нічого не чути, світла не видно. Обмотала тканиною в’язку ключів, щоб не дзенькали, і з третьої спроби знайшла потрібний. Дюлітц не помилився: замки старі й прості. За дверима якийсь кабінет. Безлад цілковитий, стоять шафи, у них якісь книжки з пожолобленими палітурками. Повітря сухе, як часто буває у кімнатах, де зберігаються папери. Пахне пилом.

Іще одні двері. Знайшла потрібний ключ. За дверима сходи. На іншому краю коридору — кімната, що раніше була кабінетом Неандера. Дюлітц сказав, що саме там тримають засуджену. Почала підбирати ключ, але вперше жоден не відмикав. Аж потім зрозуміла, що взагалі не замкнено. Відчинила двері. На підлогу падає світло. Не спить.

Жінка сидить спиною до входу за розкішним туалетним столиком у самій сорочці. Розчісує волосся і дивиться на себе в дзеркало, прикрашене золотими листочками. Це вона, жінка, яка стояла біля ганебного стовпа. Повертає голову, уважно роздивляється своє відображення. Може, оцінює, скільки її краси забрав рік ув’язнення, витягує шию, щоб не видно було зморщок на шиї. Анна Стіна не знала, як підійти, та й нагоду втратила — їхні погляди зустрілися у дзеркалі.

— Чому ти мене турбуєш? Не знаєш, котра година?

Маґдалена Руденшельд повернулася і здивовано оглянула Анну Стіну.

— Це ще що? Брешуть просто у вічі. Ульгольм особи­сто обіцяв, що я не зустрічатимуся з іншими ув’язнени­ми. Невже недостатньо того, що мене тримають серед шльондр і жебрачок? Ти прийшла мене обікрасти, дитинко, чи просто хочеш похвалитися своїм подругам, що познайомилася з Маллою Руденшельд?

Анна Стіна обмацала спідницю і вийняла принесеного листа.

— Мене прислали з повідомленням.

Маґдалена різко встала й вихопила конверт з простягнутої руки. Спритно розпечатала його нігтем і пожадливо прочитала, після чого підпалила від свічки й кинула в грубу. Переможно посміхнулася на всі зуби, знову сіла до свого столика й відкрила каламар. Бурмочучи собі щось під носа, пустила перо танцювати над папером. Анна Стіна кинула погляд через її плече й здогадалася: пише довгий перелік імен у стовпчик.

— Помста ще можлива, мій Ґустафе. Ми повернемо своє і воздамо всім те, що заслужили, і поцілунки нашого возз’єднання будуть відповіддю на їхні благання ­милосердя. Я буду майже як королева, мене всі обожнюватимуть…

Відклала перо, згорнула лист і запечатала воском.

— Ось, тримай. І негайно неси назад, чуєш? Не зупи­няйся біля корчми, навіть якщо від спраги помиратимеш.

Анна Стіна оглянула кімнату, сподіваючись знайти якийсь вихід, але на вікнах ґрати. Маґдалена нетерпляче підняла брову, але потім про щось подумала й посміхнулася:

— Звичайно. Тобі потрібен un souvenir. Ти така не одна. На жаль, усі мої речі розпродали. Зараз вірні мені люди за великі гроші купують мій одяг і надягають на знак вірності. Ех, лялечко моя, якби ми зустрілися за інших обставин, залюбки розписалася б на аркуші паперу для тебе, щоб ти могла всім показувати. Але це розкриє нашу таємницю.