Читаем 1794 полностью

Наближалася «злодійська ніч» — найтемніша ніч місяця, і вона обіцяла бути найстрашнішою за тривалий час, бо в місті досі повно іноземців, які приїхали до Стокгольму на екзекуцію Маґдалени Руденшельд. ­Перед дверима трактирів і пивниць утворилися довгі черги. Для багатьох корчмарів перспектива прибутку здалася достатньою підставою, щоб порушити правила й відчинитися раніше. На вулиці стає гамірно, і Анна Стіна ще більше зіщулюється у своїй схованці за великою діжкою. Низькі чоловічі голоси, заплітаючись від випитого, перекрикують один одного. Хтось співає, інші регочуть, дехто свариться. Спускається темрява. Коли запалили перший ліхтар, якийсь молодик заліз на плечі приятеля і задув полум’я — старовинний звичай. У злодійську ніч світло на вулицях непотрібне. Усякий, хто не може за себе постояти, стає законною здобиччю лиходія.

З вузьких вулиць, де злодії влаштовують засади, час від часу чується крик жертв і глузливий сміх грабіжників. Тут і там виникають бійки, де за діло, де просто для розваги, бійці хекають і крекчуть, кружляють по бруківці, намагаючись завдати противнику якнайсильнішого удару. Десь жінка відчайдушно кличе на допомогу, аж серце крається. Мабуть, якась нетутешня дівчина мала необережність забрести у вузьку неосвітлену вулицю і зустрілася з тим, хто вирішив скористатися її безпомічністю. Якби була розумніша, зробила б те, чого давно навчилися міські дівчата: сказала б, що вона повія і її захищають звідники з борделю на Баґґенсґатан,— так хоч заробила б якусь копійку й не була бита. Міська варта все те чує, але синьомундирники просто знизують плечима й далі сидять у шинках, цмулячи випивку й покурюючи люльки. Ніч же злодійська, хто такий дурний, що вештається, той має сам про себе дбати. Стокгольм охопило божевілля, опиратися марно.

Дзвіниця церкви Святої Ґертруди помалу розчиняється в сутінках. Коли дзвін пробив восьму, Анна Стіна вирушає у своїй справі. Перейшла через Слюссен і опинилась у Маріїнській парафії, де провела дитинство. Щоправда, ніхто тут за нею не плакав. Нічого не змінилося. Ніч перефарбувала жовті стіни в сіре, але не змогла приховати безнадії і туги, у якій проживають своє життя тисячі бідняків під цими дахами. Вечірній вітерець ліниво крутив крила вітряка. Звіддалік лине сморід — там сумнозвісне озеро Фатбурен. День добігає кінця, залізо скрегоче на морі й на суші, моряки, що почали пити ще до того, як розвантажили свої судна, впускають діжки, лаються і погрожують комусь розпороти черево. До зоряного неба тягнеться напівзруйнована дзвіниця Святої Марії. Нема коли затримуватися. Анна Стіна іде далі на Горнсґатан.

Тільки підходячи до пагорба Ансґаріеберґет, відчула напад паніки. Дорога тут повертає вздовж берега, і Анна добре знає, де вона закінчується. Там Міст зітхань, а за ним і Прядильний дім, байдужий до її долі, терпляче чекає на її повернення, готовий кожної миті замкнути за нею усі свої двері. Тут стрічається чимало пальтів, треба стерегтися. Але попереду порожньо. Повільно тече під мостом вода Меларену. Востаннє дзвонять дзвони Святої Марії.

Вода внизу чорна, як і міст. Нікого не чути, нікого не видно. Поміркувала, краще через міст перебігти чи перейти. Краще не бігти. Дошки під ногами риплять. Їй здає­ться, що це рипіння чути на все місто. Рибина скинеться у воді — Анну Стіну аж пересмикує. Таки перейшла на інший бік і вперше за рік ступила ногою на Лонгольмен. Десь тут будинок начальника, але цього разу з нього не чути старих арій, які виспівував хрипким голосом Ганс Б’єркман, бо ще торік мусив залишити свою посаду, як і священник Неандер. Анна Стіна пішла ліворуч до зарослого садка й знайшла там місце в кущах, щоб почекати середини ночі. Серце гупає мов шалене.

Зі свого місця бачила, як ледачі коні тягнуть воза дорогою. Зарипіли дошки моста. Після розваг у місті до Прядильного дому поверталися пальти.

Анна Стіна вибралася зі свого сховку, пригнулась і підібралася ближче. Побачила головну будівлю, обидва її крила, прибудови, двір і заляпану кров’ю криницю, навколо якої Петтер Петтерссон і Майстер Ерік змушували бранок танцювати останній танець. Світиться лише у двох вікнах, що виходять на Ріддарефіорден.

Підібралася так близько, що могла дотягнутися рукою до в’язничної стіни. Обштукатурене каміння, у денному світлі яскраво-жовте, зараз чорне, як усе навколо. Анна Стіна торкнулася рукою, намагаючись вловити все зло, сконцентроване в цій будівлі, якийсь імпульс чи поштовх — і не відчула нічого. Усе, що коїлося всередині,— творіння лише людської жорстокості, просто обнесене байдужим мертвим каменем. Може, він бачив і щось гірше або ще побачить гірше, але ніколи нікому нічого не скаже.

Зсередини не долинало жодного звуку.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив