1794

— Чула про Армфельта? Він був найкращим другом покійного короля Ґустава, ну й просто перший красень королівства. До минулого року Малла Руденшельд була найзнаменитішою дамою при дворі, бо за її прихильність змагалися сам герцог Карл і Армфельт. Звичайно, вона вибрала Армфельта — хто на її місці вчинив би інакше? Але зараз Армфельт утік з країни, намагається знайти союзників, які допоможуть покласти край пануванню Ройтергольма. Кажуть, Малла була його найближчою помічницею у Стокгольмі й теж шукала однодумців.

Дівчина витягла шию і глянула, як Маґдалена сходить на ешафот.

— Коли посіпаки Ройтергольма вдерлися до маєтку Армфельта, знайшли тисячу Маллиних любовних листів у скрині з рожевого дерева, оббитій всередині червоним оксамитом. Тисячу! Уявляєш? Він усі їх зберігав, щоб знову й знову перечитувати. А найкращі навіть надруковані, щоб і люди могли читати. Хіба це не мило?

Нарешті Маґдалена Руденшельд на повен зріст стала на дерев’яному майданчику біля стовпа, і очікувальний вираз на обличчі дівчини змінився розчаруванням.

— Я думала, вона краща. Як Армфельт міг закохатись у таку?

Повернулася до Анни Стіни й приклала пальця до вуст, хоча говорила тільки вона сама:

— Тихо. Зараз почнеться.

Ніколи раніше Анна Стіна не бачила чогось подібного. Звикла, що люди, які збираються на такі видовища, зловтішаються і глузують із засуджених. Але зараз на площі перед Дворянським зібранням атмосфера зовсім інша. У повітрі повисла якась двозначність, нерішучість, вагання. Молодий лисий офіцер з ріденькою борідкою не міг приховати свого відчаю, передаючи Маґдалену Руденшельд катові. І навіть той підходить невпевнено, дзенькаючи ланцюгом, яким мусить прикувати жінку до ганебного стовпа. Від катового дотику Малла здригнулася, і він завмер. Замість начепити їй на шию ланцюг, просто стоїть і не знає, що далі робити. Може, він чекав, що натовп реагуватиме жвавіше, люди плескатимуть у долоні й підбадьорюватимуть його. Не дочекавшись помочі, таки ступив крок уперед і начепив ланцюга на засуджену. Ніхто не рухається. Ніхто нічого не каже. Похмура й напружена тиша, мов перед бурею.

Маґдалена Руденшельд стояла на ешафоті в коричневій сукні й короткому чорному плащі. Це вбрання дуже відрізняється від того, у якому вона виблискувала на королівських балах. Світле волосся коротко обстрижене й зачесане назад. Після багатьох місяців ув’язнення шкіра бліда, сливе прозора. Майже пів години вона простояла на своїй сцені, здебільшого опустивши очі, тільки зрідка позирала над тисячами голів. Двічі їй давали води. Ніхто її не торкався, різок чи нагайки ніде не видно. Зрештою захиталася, ноги підігнулися, і жінка опустилася на дошки ешафоту. До неї підбігли найближчі офіцери, обвіяли їй обличчя і повели до екіпажу, від якого вона перед тим відмовилася. Екіпаж тяжко рушив і ­поповз до Стура-Ніґатан під акомпанемент лайки, якою візник і міська варта силкувалися звільнити дорогу від витріщак. Натовп потягнув Анну Стіну за собою. Вибору не було — залишалося тільки піддатися і помалу йти з людським потоком у бік Полгемської дамби. Здалеку побачила, як ніби за командою перед екіпажем вискочили вуличні дітлахи і швидко організували парад: один попереду, мов диригент, вимахував віником, позад нього йшов «оркестр», прикрашений стружками й брудними ганчірками. Вартові вдавали, що нічого не бачать. Один чоловік через плече кинув своєму приятелеві:

— Хіба Ройтергольм не розуміє, як очевидно, що він підкупив і поліцію, і цих жебраків? Якби був розумніший, міг би придумати правдоподібніший сценарій.

Приятель плюнув на бруківку:

— Не знаю, як тобі, а мені як підданому королівства не подобається, що державою керує такий баран.

— Бідолашна наша Швеція, хай би їй…

17.

Анна Стіна поспішає виконати другу справу у Місті між мостами. Хоч він більше не живе там, де раніше, багато хто пам’ятає Мікеля Карделя, дехто навіть знає, де його зараз шукати. Бачили його недалеко звідси, біля «Пандори» на Скреддареґренд. А там уже знали, де він зараз. Дівчинка, що гнала лозиною гусей через вулицю, показала, куди треба заходити. Через двері Анна Стіна почула важкі кроки, коли Мікель ішов до дверей, у які постукала.

Двері відчинилися, світло з кімнати визирнуло на сходи. Через це спочатку бачила тільки темний силует. Він нічого не казав. Тільки за якусь мить голосно видихнув, упізнавши її.

— Господи боже, що з тобою сталося?

Тепер і вона впізнала його. Минуло не більше року з їхньої останньої зустрічі, але очевидно, що для нього цей час був не набагато легший, ніж для неї. Очі ще сумніші, ніж були тоді, плечі опущені, наче під якимось невидимим тягарем, обличчя сіре, волосся майже немає. Вона подивилася вниз, щоб він не побачив свого відобра­ження в її очах.

— Допоможи, Мікелю, мені нема більше до кого піти.