1794

Одиначкою її назвали, щоб образити. Вони думали, що коли принизять її, то самі з цього стануть вищі й значущіші. Спершу їй було кривдно, потім соромно. Але це було давно. Вона змирилася з цим прізвиськом. Але навіть їй важко було розривати зв’язки, які мала. Її спотворена щока, може, і не відчувала ніколи ніжних поцілунків, але якщо не мав у житті нічого кращого, то й ляпаси ліпші за самоту. Утім, і до самотності можна звикнути. Старі кривди вже втихли. Усе, що колись боліло, з часом стало просто тупо щеміти. Але цього літа вона ніколи не забуде. От тільки тепер доведеться починати все з початку — відвикати від товариства, заново вчитися бути самою.

Втішалася тим, що покидає їх заради них. Тут, біля Анни Стіни, спокуса була надто велика. Вона вже навіть почала думати, що разом, допомагаючи одна одній, могли б і перезимувати в лісі, і дожити до наступного літа. Але знала, чим це закінчилося б. Рано чи пізно одна з них загубилася б у засніженому промерзлому лісі, упала в яр, поламала ногу, і тоді друга мусила б годувати всіх. Ніхто з них не вийшов би живий з цього лісу, і вин­на в цьому була б Ліса, бо це вона знає, що таке — провести тут зиму. Через свій егоїзм прирекла б їх усіх на смерть.

Ліса пішла на квіткову галявину й зібрала іграшки, залишені на могилках. Для Карла — ганчір’яного кота, різьбленого коника — для Маї. Знайшла ще полотняний м’яч і дерев’яного чоловічка. Повернулася до багаття, поклала подарунки біля дітей, щоб знайшли їх, коли прокинуться.

Поцілувала Анну Стіну в щоку. Та щось занепокоєно пробурмотіла, повернулася, рукою намацала на Лісиному місці теплий камінь.

Лише відійшовши з чверть милі, Ліса збагнула, що забула попрощатися зі своєю дитиною на її могилці. Давні шрами можна приховати тільки свіжими ранами.

15.

Анна Стіна не могла думати про Лісину втечу як про зраду. Вона й так дуже допомогла. Подарунки на ранок чекали не тільки дітей — Ліса залишила чимало потрібних речей, без яких життя в лісі значно складніше. Коли багаття повністю згасло, рознесла камені, землею прикидала місце, де горіло вогнище. Прибравши всі сліди їхнього невеличкого табору, віднесла дітей до землянки.

У лісі поки ще були плоди, і риба ще чіплялася на гачок. Анна Стіна щодня збирала більше, ніж треба для їди,— складала запаси. Але скоро з’ясувалося, що на її добро є й інші охочі. Якось уранці у купі яблук під стіною землянки побачила щура. Тварина незграбно вовтузилася між плодами й злісно писнула, коли Анна кинула по ній дровинякою. Дівчина зрозуміла, що запаси не можна тримати там, де залишає спати дітей. Мая і Карл ще не знали, яка пора наближається. Ніколи ще вони не були голодні. Від цієї думки здригнулася.

Здивовано зауважила, що її малята щодень більше прив’язуються одне до одного. Дедалі частіше перевертаються на бік, щоб бачити одне одного. Мая заводіяка, Карл робить усе, що починає сестра. Спершу махають руками, потім торкаються одне одного, далі обнімаються. Різними чудернацькими звуками щось питають і відповідають. Разом сміються і плачуть. Тепер уже їх неможливо розлучити, навіть під час годування. Доводиться шукати положення, у якому може годувати їх обох одночасно. Анна Стіна співає їм пісні, які збереглися десь глибоко в пам’яті з її власного дитинства й тепер ллються немовби самі по собі.

Кожного ранку слухає дзвони церков. Коли приходить неділя, затуляє вхід до землянки кришкою з дощок, закладає гілками й підпирає каменем. Усе, тепер лисиці не доберуться до діточок. Поспішає до берега затоки й вдивляється вдалину, але ніякої червоної стрічки на розі не бачить.

А наступного дня почула чиїсь кроки — уперше відтоді, як прийшла до лісу. Гілочки потріскували, сухе листя шурхотіло під важкими кроками. Чоловік відводив руками гілля і лаявся, коли воно хльоскало його по обличчю. Різко й агресивно розчищав собі дорогу, ніби б’ючись із лісом, ніби ліс винен, що не виявляє до гостя належної поваги. Анна Стіна ненавиділа таких чоловіків. Стиснула руків’я свого ножа, єдиної зброї, якою могла якось захиститися. Страшно, але цей страх легко може перерости в лють і додати їй сил.

Але за мить зрозуміла, хто до неї завітав — вірний пес Дюлітца. Упізнала його з характерної даларнської співучої вимови. Вийшла до нього. Чоловік зупинився й полегшено зітхнув, витерши піт з лоба. Ножа в руці дів­чини навіть не помітив.

— Добре, що я тебе знайшов. Господар тебе викликає. Негайно.

Надпив з фляжки й махнув рукою у правильному, як йому здавалося, напрямку:

— Поспіши. Він чекає біля митниці, так що бігом.

Дюлітц чекав її у старій корчмі, збудованій колись з грубих колод для всіх, кому терміново треба було випити дорогою до міста чи з міста. Поверх багатого вбрання накинув широкий плащ, низько на очі насунув капелюха. У корчмі майже немає людей, але після багатозначного погляду Оттосона власник випроводив останніх відвідувачів, сказавши, що час зачинятися.

— Пані Блікс… Несподівано з’явилася потреба в товарі, який можеш продати тільки ти.

Жестом запропонував їй сісти.