Читаем 1794 полностью

Біль прийшов не поступово, як вона очікувала, а раптово, ніби схопилася за розпечений казан. Червоний півень схопився дзьобом за її руку й гриз немилосердно. Стіни світу впали й зібралися у єдиній точці, де зійшлися вогонь і її плоть.

Вона зосередила всю волю на тому, щоб не відвести очей від байдужого обличчя Дюлітца, яке ледве бачила перед собою. Не можна відвести очей. У думках вона повернулася до Карла і Маї, але навіть там не знайшла сили. Біль повністю охопив її і спотворив образи в голові. Вона бачила, як її шкіра чорніла, на ній піднімаються пухирі, тріскаються… Вогонь випалює діру, під якою розкривається плоть. Кров кипить, вогонь жадібно сичить. Час зупинився. Залишився тільки біль.

Вона не зразу усвідомила, що щось змінилося. Коли прийшла до тями — зрозуміла, що Дюлітц відвів її руку від полум’я. Пекло немилосердно, але коли вона глянула на долоню, побачила тільки червону пляму й кілька пухирів.

— Годі. Не треба знищувати всю долоню.

Звернувся до свого слуги:

— Оттосон, принеси стілець вдові Блікс і поклич Ерлінга з маззю від опіків.

Коли вона сіла, обгорнувши руку вмоченою в холодну воду шматиною, Дюлітц узяв книгу й розгорнув її на чистій сторінці.

— Як тебе звати?

— Анна Стіна Блікс.

— Скажи мені, що ти можеш робити.

Дівчина зосередилася, але зрозуміла, що сказати майже нічого. Вона подумала про все, що сталося за останній рік, і розповіла свою історію, дивуючись, скільки років може минути для людини за один рік. Та все ж у цьому потоці спогадів не змогла виловити нічого такого, що могло придатися Дюлітцу. Побачила, що так само думає і він сам. Зрозуміла не з його кам’яного обличчя, а з того, що досі нічого не записав. Про Анну Стіну Блікс, народжену Кнапп, майже не було чого розповісти. Вона — просто ще одне тіло, яке старіє, як і всі інші, і не служить ні для чого іншого, окрім занапастити її, поки ще молода. Зрештою він опустив ручку, хоча вона ще розгублено щось оповідала. Коли вона замовкла, він навіть не поворухнувся.

— Усе?

Вона не знала, що ще додати, тому просто кивнула. Дюлітц згорнув книгу. Анна Стіна вже знала, що піде звідси ні з чим. Як вона могла бути такою дурною, сподіватися, що з цього щось вийде? Встала й зібралася вийти, згорблена, ніби під ярмом, а насправді — від сорому за свою дурість. Ліва рука щомиті нагадувала про її фіаско.

— Знаєш ту корчму поблизу Фішарторпета? Коли почуєш у місті дзвони, що скликають на месу, знатимеш, що неділя. Якщо я матиму щось для тебе, пошлю одного зі слуг зав’язати там червону стрічку на розі. Ти її побачиш з берега затоки. Якщо побачиш — приходь сюди.

13.

– Я вранці бачила, як ти щось робила, коли випила чай. Що то було?

Ліса на мить завмерла, потім відповіла:

— Ворожила на чаїнках. Колись я знала одну жінку, вона мені показала, як це робиться.

— І що ти побачила?

Ліса знизала плечима.

— Що буде важка зима, але я її таки переживу. І бачила, що в Тіведені на мене чекає смерть.

— Може, спробуєш поворожити мені й моїм дітям?

Ліса завагалася, потім ще раз знизала плечима й поставила каструльку на жар. Коли вода закипіла, кивнула Анні Стіні:

— Ти мусиш зробити собі чай. Інакше нічого не побачу.

Помінялися місцями. Ліса взяла колисати хлопчика, який прокинувся, тільки-но мама його поклала. Заспо­кою­вала малого, поклавши руку йому на груди. Анна Стіна кинула сухого листя лісових ягід на дно кухля і залила окропом. Подмухала в чай, трохи остудила й помалу випила. На дні залишилися тільки мокрі листочки. Ліса простягла руку, взяла кухлик. Підвелася, відійшла на кілька кроків, вивчаючи, що там хочуть сказати листочки. Видивлялася доволі довго, потім присіла, сполоснула посудину й чисту поставила до інших речей Анни Стіни.

— Твої діти виростуть здорові й сильні. Ти будеш з ними. Будете щасливі.

— А чого ти плачеш?

— Вітер якогось сміття в око наніс.

Не було ніякого вітру. Очевидно, що обманює.

— Що ти побачила?

Ліса витерла сльози зі щік і твердо глянула на Анну.

— Бачила те, що сказала. Просто заздрю, що в тебе все буде добре, а в мене ніколи не буде.

Перш ніж лягати спати, довго ще сиділи біля багаття. Ліса обняла дітей і взяла Анну Стіну за руку. Так, три­маю­чись за руки, і заснули.

14.

Ліса прокинулася серед ночі. Звечора випила забагато води, ковтала й ковтала, аби тільки наповнити живіт, а серед ночі припекло до вітру. Та й не можна сказати, що вона спала, більше лежала й слухала спокійне дихання біля себе. Намагалася наслухатися. Нечутно виповзла з-під ковдри, вкрила Карла, який лежав біля неї і повернувся, ніби хотів дотягтися до мами. Ліса поспішила за край галявини й присіла біля дерева, яке вони собі вибрали як місце вбиральні. Здригнулася, коли по босих ногах війнув холодний вітер. Повернулася до багаття, перевірила, чи на місці її майно. Усе тут, зібране, готове. Тільки поклади в клунок. Усе, що могло дзенькнути, обмотане ганчірками. Головне — не розбудити. Ліса не хоче прощатися, бо не впевнена, що їй на це вистачить сили.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив