1794

— Фельдшер сказав, що вона розпалася, як тільки вийшла з мене. Була сіра, як гниле м’ясо, так він мені сказав. Вони віддали мені згорток, якого я так і не змогла розгорнути. Але в моєму серці вона схожа на твоїх дітей. З гарним обличчям, ручками й ніжками. Тільки мертва.

11.

Осінь спроквола проникає до лісу. Дні стають дедалі коротші, листя на деревах і кущах змінює колір, аж поки якось Анна Стіна піднімає очі й бачить, що над головою більше жовтого, ніж зеленого. Але найбільше зміна пір року відчувається в повітрі. Увечері в лісі швидко стає холодно. Складніше визначити час. Сонячні промені, які ще недавно опівдні вертикально спадали крізь листяний навіс, тепер світять під кутом, і коли вітер дме з міста й можна полічити удари дзвона церкви Адольфа Фредріка, Анні Стіні завжди здається, що вона помилилася, бо темніє тепер значно раніше. Коли над лісом пролітає рвучкий вітер, крізь поріділе листя він долинає аж до землі, і тепер вони добре відчувають його холодні удари. Щодня збирають і їдять останні дари літнього достатку. Гілки диких яблунь гнуться під вагою плодів, які вони зривають і збирають. Чимало в лісі й лисичок. Риба в затоці теж поки що ловиться, але Ліса весь час занепокоєно нюхає повітря.

— Іди за мною.

Вони беруть кожна по дитині й ідуть глибше в ліс, куди веде прихована стежка мимо старого трухлявого дуба. Ідуть недовго. Ліса зупиняється і дивиться на невисокий пагорок серед дерев. Підходить до нього ближче й знаходить те, що шукає. Відсунула в’язку хмизу — під ними ховається якийсь щит із дощок. Дошки теж прибрала й жестом запросила Анну Стіну йти за нею. Виявилося, що в пагорку викопана землянка глибиною у кілька ліктів. Стелю тримають балки з товстих гілок. Підлога добре втоптана — Анна Стіна подумала, ніби йде брукованою дорогою.

— Це ти викопала?

Ліса похитала головою.

— Я люблю спати просто неба, щоб втекти можна було не тільки тим самим шляхом, яким до мене проникне лиходій. Не знаю, чия вона. Але хай хто її викопав, не думаю, що вона йому ще знадобиться. І навряд чи ще хтось про неї знає. Я знайшла її багато років тому, і тут нічого не змінилося за цей час.

Анна Стіна ступила ще крок, а Ліса підняла руку й поторсала одну з балок, що тримала на собі вагу стелі. Вона не поворухнулася.

— Коли я тут живу, мені прихисток не потрібен. Але стає холодно, і скоро зникнуть останні плоди.

Тільки зараз Анна Стіна розуміє, чому Ліса привела її сюди.

— Ти збираєшся покинути нас самих.

Ліса не відповідала, але тиша красномовніша за будь-які слова.

— Ми не можемо піти з тобою? Не знаю, куди ти йдеш…

Ліса задумалася, насупилася і похитала головою.

— Чому?

— Хто хоче жити так, як я, мусить дотримуватися певних правил. Ти вже їх порушила. Не можна бути настільки зв’язаним з іншими людьми, щоб не могти негайно їх покинути з єдиним клумаком, що вміщує все твоє майно. Треба триматися подалі від людей, від суспіль­ства. Жінки злі. Двоє ще можуть ладнати між собою, більше — ніколи. І зрозуміти, що вони задумали, завжди нелегко. Вони дуже хитрі. Чоловіків легше зрозуміти, хоч вони й небезпечніші. Вони хочуть вкрасти те, що твоє, і не цураються ніякої брехні, аби тільки ти їм це віддала. І навіть якщо ти відмовиш, вони заберуть це силою. А щойно отримають своє задоволення, вони тікають, і більше їх не знайдеш. Вони кидають нас самих розплачуватися за них. Але діти — найгірші. Вони зараз твій тягар. Незабаром він стане для тебе надто важким, ти не зможеш його нести, і це стане якорем твого життя, якого ти ніколи не позбудешся. Вони вже надто важкі для тебе. Поки ти знайдеш спосіб носити їх обох, я вже давно буду в дорозі, і ти не зможеш мене наздогнати.

— А якщо ти мені допоможеш?

— З однією дитиною ще якось можна. Але з двома — неможливо. Ти маєш знайти їм інше місце.

— Де?

Вона простежила за поглядом Ліси — поміж дерев, униз, туди, де видніються комини й вежі Міста між мостами.

12.

Анна Стіна знає лише одне місце, куди вона може звернутися по допомогу, але дорога туди довга й вона має добре підготуватися. Має повернутися ­назад, перш ніж темрява сховає лісові стежки, які вона добре знає тільки при денному світлі. Вона прокинулася до світання, розсунула жар у згаслому багатті, нагріла пласкі камені, замотала їх у тканину й підклала під боки Лісі й дітям. Рухалася тихо, щоб не розбудити їх. На­дворі похмуро, але хмари світлі — схоже, дощу не буде. Ретельно зцідила молоко з обох грудей у глиняний горщик — Ліса потім за допомогою тканинної соски зможе погодувати малих. Попрощалася з Маєю та Карлом легкими поцілунками й поспішила через ліс униз дорогою — до міста. Обійшла митницю, пройшла через квартали нетрів північного передмістя і вийшла до Паккарторґет. Ще трохи — і ось вона вже в Місті серед мостів.