1794

Мая і Карл не такі, хоч і народжені в лісі. Вони рожеві й міцні, з кожним тижнем набирають все більше ваги. Анна Стіна бачить у них те, чого не бачила в інших дітей: життєву силу, незламність, стійкість. Щось значно сильніше, ніж їхні тендітні тільця. Вони не страждають ні на які хвороби. Вона пам’ятала дітей у парафіях Марії та Катаріни, котрі постійно хворіли, весь час шморгали носами або кашляли. Її близнюків оточує лише чиста вода. Їхня сила зростає з кожним днем. Мая перша починає піднімати голову, перша витягує ноги вгору, навіть повертається на бік. Брат за нею швидко засвоює ті самі навички, весело й щасливо крекчучи.

Ліс щедрий, як і літо. Тепло. Навіть якщо починається дощ, навіс під гіллям і листям майже не пропускає води. Коли на небі немає хмар, а сонячні промені нещадно смалять дахи міських будинків, під навісом прохолодно, її дітям не жарко. Ліса щодня ходить по рибу, яку вони ловлять вершею — на світанку, поки діти ще сплять. Риби щодня багато, більше, ніж вони можуть з’їсти. Невдовзі достигають китиці бузини, а через кілька тижнів малинові кущі засвічуються червоними ягодами. За пагорбом росте солодка, вони збирають і очищають від землі її коріння. Анна Стіна уважно відстежує, коли починає темніти й сідає сонце. Але поки що триває літо.

Ліса вчить її, як орієнтуватися. На півночі — затока Уґґлевікен, яка вузькою протокою з’єднана з солоним озером Вертан. Через неї побудували міст, там можна перейти. Час від часу цією дорогою проходять люди чи проїжджає екіпаж, люди їдуть у літні маєтки до Фіскарторпету, де вони відпочивають. Далі на північ — будівниц­тво, тому вранці проїжджає віз, навантажений дошками й камінням. Якщо вітер дме у цей бік, можна почути удари молотка. Коли Анна Стіна наважилася пройти добрий шматок дороги в тому напрямку, вона побачила великі групи робітників, схожих звіддалік на мурах, що працювали над скелетом будівлі, великої і, мабуть, у майбутньому пишної, до радості якогось багатія. Вона була досить далеко, щоб її не помітили. Більше в той бік вона не ходила.

Як їй хотілося, щоб ті літні дні ніколи не закінчувалися, щоб їй і надалі було достатньо всього для себе та дітей. Малят і Ліси їй цілком вистачало. Але в лісових тінях вже ростуть гриби, і ночі стають холодніші. Зараз вони з Лісою сплять ближче одна до одної, а діти між ними. Якось уночі з неї сповзла ковдра, й вона встала, щоб зігріти всіх теплими від багаття каменями. Тоді вона вперше побачила їх — маленькі бліді вогники між деревами. Вони трохи померехтіли й згасли. Анна Стіна так і залишилася сидіти нерухомо, охороняючи сон своїх близьких. Уранці спитала Лісу:

— А що вночі світиться між дерев?

— Та це просто тремтливі вогники. Нічого особливого. Не ходи туди.

10.

Цікавість перемогла. Коли прийшла черга Анни Стіни збирати ягоди, поки Ліза сиділа з дітьми, які ще не прокинулися від голоду, ноги самі понесли її туди, де вона бачила мерехтливі вогники. Між деревами знайшла майже круглу галявину, вкриту високою, ще зеленою травою. Це було дивно, адже в інших місцях трава вже пожовкла. Справжня літня галявина, схована за деревами, повна квітів, хоч літній сезон вже сливе закінчився. Місцина така гарна, що від неї подих перехоплює.

Спочатку вона їх не бачить — не видно за травою. На галявині повно маленьких могилок, позначених просто гілками чи каменями. Окрім засохлих букетів, є й інші пам’ятні речі: тут лялька, там різьблений коник. Несподівано вона зрозуміла, куди прийшла. Сюди новоспечені матері приносять своїх небажаних дітей, яких в освяченій землі ніхто не поховає — бо нехрещені, бо від блуду народжені. Притоптана трава привела її до могилки, яку закопали зовсім недавно, може, навіть учора ввечері. На горбику залишився вінок і ганчір’яний кіт.

Анна Стіна обернулась іти і зрозуміла, що це попередження прийшло в слушний час. Розбалувана теплом, вона вже почала думати, що якось та й перезимує в лісі, не так і довго до наступного літа. Але коли ночами почнуться морози, вчорашній рай перетвориться на смертельну пастку. На траві під її ногами вже зібралася роса. Але це такі сльози, які проливають страшні чудовиська з далеких країв. Кажуть, є такі тварюки, що плачуть, коли жеруть свою здобич. Зрозуміло, чому квіти тут гарніші й довше цвітуть, ніж будь-де в лісі. Чи росло б тут щось узагалі, якби ліс не спокушав своїх гостей залишатися довше, ніж варто? Дари лісу умовні. Коли вона дивиться на дерева, вони вже зовсім не схожі на себе — тепер це вже нескінченно терплячі хижаки. Їхнє гілля не просто дає захист — це жадібні кігті, що тягнуться до неї та її дітей. І її малюки опиняться на цій галявині, якщо вона затримається занадто довго. Не можна далі залишатись у лісі.

До їхнього багаття вона принесла дуже мало ягід і зразу побачила з Лісиного обличчя: та знає, де Анна побувала. Але в очах подруги більше сорому, ніж докору. Анна Стіна питає про те, що її турбує:

— А твоя дитина… вона теж тут? Тому ти літуєш тут?

Ліса відвернулася.