Читаем 1794 полностью

Ідучи до лісу, кожна несла на руках одну дитину. Спочатку Ліса брала дітей неохоче, хоч нічого й не казала, бо іншої ради не було. Часто вони передавали немовлят одна одній. Обидві дитини постійно шукали мамині груди й сердилися, коли не знаходили. Молоко в неї зараз постійно сочиться з набряклих грудей, які швидко пристосувалися до невгамовного апетиту дітей. Ліса щовечора перебирає свої речі і складає так, як планувала їх спакувати. Анна Стіна кожного разу думає, що коли прокинеться, Ліси вже не буде. Але й далі щоранку бачить її поряд.

Коли спадає ніч, вони сидять одна навпроти одної біля багаття, а побіч них спокійно сплять малята. Поки діти не сплять, ніколи не буває тиші. Але зараз вони сплять. Анна Стіна постійно дивиться на Лісу, вивчає, як вона сидить, нахилившись до вогнища, і палицею поправляє дрова, щоб краще горіли. На її полотняній сорочці назавжди відбилися сліди крові Анни Стіни.

— Ти ніколи не хотіла мати дітей?

Ліса не відводить очей від вогню.

— Я не проти дітей. Але не за таку ціну, яку за них треба заплатити,— чоловіка. Чоловіка, який за першої ж нагоди тебе покине. Або ще гірше — залишиться.

Ліса опустила погляд на дітей, сповитих полотняною тканиною. Підняла руку й показала на шрам на обличчі.

— Коли була молодша, думала, що цей червоний слід — прокляття. Через нього люди мене сторонилися. Казали, що я позначена дияволом і трималися на безпечній відстані від мене. Навіть ті, кому не було з ким гратися чи поговорити, не хотіли моєї компанії. З віком я зрозуміла, що правда інша. Цей шрам — благословення. З тієї самої причини. У дитинстві я щодня засинала, плачучи, бо народилася потворною. Зараз я за це щодня вдячна.

Коли вони вже лягали спати, її голос пролунав із темряви, мов шепіт згасаючої вуглинки:

— Колись у мене була дитина. Померла в мені. Навіть жодного разу не вдихнула.

9.

Вони швидко почали розрізняти обличчя дітей, хоч вони тільки недавно й народилися. Обличчя Маї спокійне. Вона рідко вередує й чогось вимагає — хоча чого вона може вимагати в такому віці? Молоко, сон, тепло, чисті пелюшки, заради яких довелося пожертвувати рукавами сорочок. Анні Стіні здавалося, що вона вже геть усе розуміє — такий і ясний, і допитливий у малої був погляд. Вона постійно дивилася туди, куди й Анна Стіна, ніби намагалася показати, що вона розуміє, що діє­ться. Анна Стіна бачила в ній втілення своєї матері Маї Кнапп, на честь якої дівчинку й назвали. Вона швидко звикла до цієї схожості, але постійно дивувалася, як таке могло статися, як новонароджена дитина могла бути така схожа на людину, якої давно немає на світі. У них навіть однакове волосся. Густий м’який пушок на голові був того самого кольору, що й коси її матері, темніші, ніж у самої Анни Стіни.

Карл, синок, менший і неспокійний. Він міг раптово заплакати чи навіть загорлати, голосно висловлюючи своє невдоволення. Не схожий на свою сестру, та й своїх рис Анна Стіна в ньому бачила небагато. Вона часто думала: чи ці чужі риси були спадком її тата, якого вона ніколи не бачила й імені якого не знала, чи хлопчик був схожий на свого батька. У нього менше волосся, ніж у сестри, і воно світліше. У нього швидко змінюється настрій: ось він плаче, а тут уже сміється, і так, що заражає сміхом сестру й матір. Нестримний регіт вкриває весь ліс кольоровими барвами. Анна Стіна швидко помічає, як він реагує на лоскіт: як тільки торкалася кінчиками пальців м’якої шкіри на шиї під підборіддям чи на животику, малий зразу починав корчитися від веселих судом.

Діти різні, але їм постійно хочеться бути разом і якомога ближче. Вони відчайдушно опираються, коли мама обгортає їх пелюшками кожне окремо, і заспокоюються, тільки коли відчувають своєю шкірою дотик іншого, і тоді спокійно засинають. Мама дивиться, як вони сплять, довго вивчає їхні безтурботні обличчя і шукає сліди кровного зв’язку, який об’єднує їх трьох. Мати Мая завжди наголошувала на важливості спорідненості, майже із забобонною вірою.

— Ніщо так не об’єднує, як кров, моя маленька Анно. Пам’ятай це.

Коли Анна Стіна підросла, часом злостиво відпові­дала:

— А де ж тоді мій батько? Що сталося з тим кровним зв’язком, який мав тримати його біля нас?

Мая Кнапп ніколи не залишалася в боргу, якщо її хтось чіпляв. Навіть якщо це була дочка.

— Твій батько накивав п’ятами, тільки-но мій живіт почав рости. Але якби ви коли-небудь зустрілися і він побачив би тебе, заперечити свою відповідальність йому не вдалося б.

Передмістя, де жили Анна Стіна та Мая, було густо заселене, і їй часто доводилося няньчити дітей, навіть таких малих, як її немовлята, але всі ті діти були інші. Міські діти народжувались блідими і хворобливими, анемічними і слабкими. Вона рано навчилася розуміти, що дитяче життя — хиткий вогник на вітрі. Вони настільки вразливі, що їх навіть не вважали за потрібне записувати до церковних книг, перш ніж вони проживуть три роки. Численні похорони тільки підтверджували це. Кожна друга могила, яку копав гробар, така мала, що й спина не встигала заболіти.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив