Читаем 1794 полностью

Після літа, проведеного в лісі, місто оглушило її. Не могла повірити, що це те саме місце, де вона провела більшу частину свого життя. Її мало не вивернуло, коли вітер з Меларена доніс сморід усього міського непотребу й змусив дихати лише ротом. Скрізь люди, шум, хаос. Товкотнеча на вулицях нестерпна, ото й тільки що не б’ються одне з одним — слуги, біднота, панство… Посеред усього цього натовпу хтось ще веде корів на мотузках, тож пішоходам доводиться ступати самим краєчком хідника. У натовпі спритні пальці легко проникають у чужі кишені, гострі лікті штурхають чужі спини, ціпки б’ють незахищені гомілки, і все це супроводжується колоритною лайкою.

— Ану вбік, чорти б тебе забрали!

— Сам убік, ідіоте!

— Придурок драний!

— Та стули ротяку!

— Тримайте злодія!

Коли церковні дзвони з трьох боків почали відбивати повну годину, Анна Стіна аж затулила вуха. Щоб урятуватися від натовпу, заскочила в провулок і зрозуміла, що всі сприймають її за ту, ким вона не є. Молодик у смугастому плащі й капелюсі набакир підштовхнув її до стіни, брязнув гаманцем і привітно прошепотів: «Доб­рого ранку, панночко. Можете полежати кілька хвилин на спині тут за рогом і заробити два шилінги. Якщо хочете — можна й між стегнами, я не перебірливий».

Вона протиснулася між стіною та чоловіком і поспішила до Полгемської дамби.

Анна Стіна знала тільки назву вулиці, а які двері — навіть не уявляла. Вона не бачила ніякого знаку, за яким можна було вгадати потрібний будинок, і з відчаю почала стукати в найближчі двері. Через певний час відчинила жінка. Почувши, кого шукає дівчина, строго оглянула її з голови до ніг.

— Тобі варто було б добре подумати, перш ніж мати справи з такими, як він.

— Якби я мала вибір, мене тут не було б.

Жінка кивнула. Вираз її обличчя трохи пом’якшав. Вона рухом голови показала через дорогу.

— З того боку шукай двері чорні, як душа господаря. Але скажу тобі одне: я живу тут уже багато років, і рідко хто приходить до нього з доброї волі. Більшість просто змушена.

Анна Стіна вдячно вклонилася, але жінка вже зачинила двері. Там, куди вказала сувора господиня, дівчина швидко знайшла потрібний будинок. Двері відчинилися, хтось нахабно подивився на неї.

— Чого тобі?

— Я хочу поговорити з Дюлітцом.

— Іди звідси, мала, бо отримаєш зараз.

— Скажіть йому, що прийшла вдова Крістофера Блікса.


Блікс ніколи не описував їй ні кімнати, ні чоловіка, який прийняв її. Він сидів за своїм столом, спершу навіть не глянув на неї — втупився у свої папери. На обличчі й у тілі видно перші сліди старості, але він ще ­доволі сильний. Маківка лиса, скроні й потилиця вкриті сивим коротко стриженим волоссям. Одягнений гарно, але не розкішно: хороші сорочка й жилет, на шиї шовкова хустка. Рубінова брошка зблиснула у світлі воскових свічок, коли він склав аркуші паперу перед собою і нарешті подивився на неї. Його світло-блакитні очі не виявляли ніяких емоцій.

— Досі я був переконаний, що мої справи з молодим паном Бліксом закінчені. І те, що ти називаєш себе його вдовою, не дуже тобі допоможе.

Анна Стіна згадала день, коли її викликали до пастора Лісандера й звинуватили в блуді. Сцена майже та сама. Перед нею чоловік, який має владу, позад нього стоїть на все готовий прислужник. Але все-таки зараз інакше. Цей чоловік лякав її значно більше, але сюди вона прийшла сама. Похитала головою.

— Я прийшла не від імені Крістофера, а від свого власного.

Дюлітц підняв брову, і цей рух був би майже непомітний, якби не полум’я від свічки на столі, яке наповнило тінню кожну зморшку на чоловіковому обличчі й зробило його майже гротескним.

— Крістофер розповів мені, чим ви займаєтеся. Ви зважуєте характер і навички людей і продаєте їх тим, хто хоче їх придбати. Зазвичай ви маєте владу над свої­ми товарами, оскільки купуєте їхні борги. Я хочу те саме, але не з примусу, бо не маю боргів, а з власної волі. І хочу за це отримати плату.

— Знайди роботу, як усі.

— Для такої, як я, немає роботи.

— Усі жінки мають те, за що чоловіки готові платити. Ти обдарована цим навіть щедріше, ніж багато інших. Просто стань на розі вулиці — і побачиш, як гроші самі до тебе попливуть.

Вона глянула на нього.

— Ні.

У кімнаті повисла тиша. Вона заговорила знову:

— У мене нікого немає. Крістофер помер, ви знаєте. Він зняв одяг на березі фіорду й пішов по кризі, аж поки нарешті провалився.

Дюлітц сухо засміявся.

— Ти кажеш, ніби знаєш, хто я і що роблю, і прийшла просити в мене співчуття?

— Я не прийшла б, якби не вірила, що ви можете доб­ре продати мої навички.

Він відкинувся й замислено подивився на неї. Спочатку вона побачила в його очах насмішку, потім злість.

— Ну подивімося…

Анна Стіна глибоко вдихнула і підійшла зовсім близько до його столу. Вона зібралася, подивилась йому прямо в очі і простягла ліву руку так, що її долоня зависла просто над полум’ям свічки. Якщо цей вчинок здивував Дюлітца, то він добре це приховав. Його крижані блакитні очі спершу поспостерігали за маленькою долонею, потім запитально глянули на обличчя дівчини.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив