1794

Відчула запах гості, коли та тінню пройшла мимо неї. Пахне мохом і глицею. Швидко вийшла, обережно вклала Гедді в руку торбу. Знайомий дотик полотняної ручки, приємна тяжкість вселяє в неї впевненість. У торбі голка й нитка, клістир, олія для змазування рук. Гедда переступила через поріг. Коли востаннє вона виходила з дому? Давно. Різко зупинилася на власному ґанку. Найголовнішого ж не сказала.

— Я більше не бачу. Тобі доведеться вести мене.

Вона простягнула руку, відчула, як тремтять її пальці, видаючи хвилювання. Кілька довгих секунд рука так і висіла в повітрі. Потім відчула в своїй руці чужу долоню. Мозолясту, з грубою шкірою, але маленьку, ніби дитячу.

7

.

Дівчина знесилена, це чути здалеку. Поганий знак. Гедда Даль сперлася на Лісину руку й опустилася на коліна біля породіллі. Тяжко дихала, ноги були збиті. Жінка зразу відчула, що на світ просяться двійнята, інакше живіт не був би таким набряклим. Вона важко зітхнула, досвідчено обмацавши стегна дівчини. Вузькі, дуже вузькі. Дівчинка геть молода. Гедда взяла торбу, обмацала її вміст, вибрала одну пляшечку й налила олії на долоню. Дівчина непритомна, нічого не чує і не розуміє. Гедда не знає, в який бік повернути голову, тому навмання попросила свою провідницю:

— Тримай її коліна розставленими.

Ліса мовчки приходить на допомогу, а Гедда поправляє, показує, як треба тримати ноги породіллі.

Матка розкрита як годиться, вона готова народити. Але перейми заслабкі. Воно й не дивно — стільки марно намагатися виштовхнути дітей з материнського тіла. Гедда засунула пальці глибше, щоб зрозуміти, в чому річ. Відчула, як між пальцями пульсує пуповина. Принаймні одна дитина жива й хоче вийти. За пуповиною кінчиками пальців відчула щось інше. Вона вже здогадувалася що, але сподівалася, що помиляється. Хотіла сподіва­тися, що дівчина не могла народити, бо просто не знала, що і як їй робити. Але то була таки ручка. Перша дитина повернена боком і закриває вихід, як корок у пляшці, а друга тисне на неї. Її пальці обмацують слабку ручку в надії встановити точне положення дитини. Тепер відчуває усю долоню. Маленькі пальчики стискаються навколо Геддиного вказівного пальця.

Якби можна було, вона воліла б викликати лікаря, найкраще хірурга. Матері б дали знеболювальну настоянку, почекали, щоб вона знепритомніла, першу дитину порізали б ножицями, а потім і другу, і частинами витяг­ли б. Обох дітей принесли б у жертву, щоб урятувати життя матері. Але тут нема від кого чекати допомоги, і цим двом дітям доведеться якось вийти, якщо вона не хоче, щоб усі троє померли. Вона ніколи не була особливо релігійною, але тепер згадала ту давню молитву, яку зазвичай промовляють побожні повитухи, коли опиняються у складній ситуації.

— Боже, благослови справу моїх рук і допоможи мені своєю благодаттю в цю тяжку годину.

Потім звернулася до дівчини, яка привела її сюди:

— Як тебе звати?

— Ліса.

— Можеш нагріти води? Є якась тканина, яку можна використати?

— Я маю казанок. Вода в потоці. З тканини я маю лише те, у чому ходжу.

Гедда відправила дівчину по воду й зняла з себе сорочку. Коли Ліса повернулася, попросила і її сорочку теж. Знову змастила руки, підсунулася до породіллі й почала повертати дитину. З кожною секундою вона все більше згадувала мистецтво, у якому раніше була такою майстерною. Навіть не бачачи очима, вона бачила крізь шкіру руками й шостим чуттям. Вона знає, що десять років тому справді була найкращою повитухою у місті, хоча більшість тих, хто отримав до рук свою дитину, не цінували її старань. Вона згадувала усі свої давні випадки, згадувала, як рухати руками, щоб не завдати шкоди матері й дітям. Дівчина, звичайно, досі кричить, бо знеболювального немає. Геддина права рука всередині обмацує голівку дитини аж до шиї. Лівою рукою тисне на живіт, помалу повертаючи маля. Впирається ще сильніше, підштовхуючи обережно, але рішуче. Якщо дитина не вийде, то сподіватися нема на що. Просунула руку ще глибше, молячись про себе, щоб нічого не розірвати бідолашній дівчині, і раптом подумала: «А добре, що я за останній час так схудла». Дитина впирається, і Гедда відчуває, що ненароджене дитя з характером. Але потроху положення його тіла змінюється. Гедда виймає руку, тільки пальці залишаючи біля шийки матки. Чекає, поки перейми відновляться. Нахилилася до обличчя породіллі.

— Тепер ти маєш зробити все можливе, чуєш мене? Дитина ось-ось вийде, але їй потрібна твоя допомога. Наступного разу, як стане боляче, виштовхуй, штовхай щосили.

Через пів години Гедда глянула через плече.

— Поклади палицю їй між зубів і тримай за руки. Дитина виходить.

— Вона надто сильна, я не можу її утримати.

— Тримай!

І ось перша дитина з’являється на світ. На вигляд розвинена, сильна. Дівчинка. Навіть не замислюючись, Гедда пальцями очистила її рот від слизу й ляснула долонею по сідницях, щоб дитина вдихнула. Дівчинка закричала. Гедда підкликала Лісу до себе.

— Загорни й потримай.

Гедда відчула, як дівчина вагається.

— Ну бери ж. Мені потрібні вільні руки. Друга йде.

Слідом за сестрою з’явився хлопчик.