1794

Знову з’явилася Ліса. Анна Стіна над своїм гігантським животом побачила її бліде стривожене обличчя. Тепер, зблизька, роздивилася: те, що спершу здалося плямою бруду, насправді — червоний опік, схожий на пляму, яка стікає з маківки на лоб, око й щоку. Тіло, руки й ноги дівчини худі, але міцні, видно, що сильні. З-під хустки вибивається пасмо, але складно сказати, якого кольору її коси. Ніби одного кольору з лісом — приглушеного коричневого, зеленого й сірого. Очі яскраві, блакитні. Анна Стіна подумала, що Ліса зовсім не потворна, якби хтось хотів побачити її красу — побачив би.

Темнота розсіялася, стало світло. Потім світло згасло, і знову запанувала темрява. Вона відчувала лише біль і розгубленість. Втішало тільки те, що ці відчуття захопили все єство і для страху місця не залишилося. Непритомніла й знову приходила до тями — тільки коли перейми ставали найсильніші. А вони не виходили й не виходили… Її живіт був для них кліткою із плоті й крові.

5.

Ліса ходила туди-сюди й щось бурмотіла собі під носа мовою, якої ніхто інший не розумів. Слухала, як вагітна дівчина, навіть імені якої не знала, щось казала у напівсні. Вона говорила з мертвими й живими. З мамою, що її дуже любила, але більше не мала. З невідомим батьком, якому вимріяла обличчя і все пробачила. З батьком своєї ненародженої дитини, чиє ім’я проклинає. Ліса затуляє руками вуха, щоб не чути цього непотрібного їй потоку споминів. Чужі турботи її більше не цікавлять, вона нікому нічого не винна й нічого ні від кого не чекає. Ліс дає їй усе, що треба. Тужним поглядом подивилася у глиб лісу, в безпечні зарості. Внут­рішній голос умовляв її схопити свої пожитки й тікати, а приблуду залишити тут. Але совість не дала. А Ліса ж думала, що давно вже її втратила. Вона не може до пуття зрозуміти, що відчуває, але знає, що якби втекла, то карталася б усе життя. Більше ніколи не могла б спокійно сидіти біля свого лісового багаття. У язиках полум’я бачила б привида з животом, і до кінця днів біля неї сиділа б та, кого своєю втечею прирекла на певну смерть.

Минула ніч і ще пів дня відтоді, як води відійшли, а дитина ніяк не виходила. Ліса розуміла: щось не так, але допомогти вона не може. Ніби й знає, що треба робити, але не наважується і лає себе за боягузтво. Тільки після полудня крики вагітної змусили її відкинути свої страхи. Зігнулася над дівчиною нерішуче й прошепотіла їй на вухо:

— Я скоро повернуся. Покличу допомогу. Чекай мене. Потерпи ще трошки.

Швидко пішла крізь зарості. Звичний неспокій перетворився на нудоту, коли побачила перші стодоли й огорожі над полями. Це починалося передмістя. Невдовзі побачила й людей, маленькі фігурки, зайняті своїми справами. Накинула хустку на плечі, відкрила обличчя так, щоб видно було опіки — потворність, яка гарантувала, що ніхто її не займатиме. Опустила очі й поквапилася мимо всіх тих людей, готова будь-якої миті вкусити руку, що зупинить її. Тривожним поглядом вивчає всі можливості якнайшвидше звідси втекти. Але ті, хто на неї дивився, навіть не приховували відрази, і за це вона була їм вдячна. Усе далі заходила в Місто між мостами, відстані між будинками з кожним кроком ставали менші, людей усе більше. І голос у ній щодалі голосніше кричав, волав: тікай, повертайся у безпечний ліс, бо буде пізно! Але мала ще трохи сили йому опиратися. Соромилася тієї частини себе, яка хотіла, щоб вагітна дів­чина вже померла, щоб її спіткала швидка легка смерть, у якій Ліса була б не винна, бо зробила все, що могла, аби їй допомогти.

6.

Роки залишали свої відбитки на Гедді Даль один за одним, день за днем. Ця сива баба майже сімдесяти років щоранку розуміла, що життя дало їй усе, чого хотіла, але тільки тоді, коли вона втратила здатність цим насолоджуватися. Десять років тому від мозкового удару помер її чоловік — один з очільників кравецького цеху. За статутом їй дозволили перейняти керівництво майстернею, і невдовзі з’ясувалося, що вона вела справи значно успішніше за покійного чоловіка. У неї достатньо грошей, щоб не боятися померти в старечому притулку, але за гроші не можна купити зір. Кожного ранку, розплющуючи очі, вона боялася, що нічого не побачить. Уже й зараз світ навколо ніби затягло сутінками й треба було дуже напружувати очі, щоб побачити дрібні деталі.

Коли їхня остання дитина відселилась у власну оселю, Гедді було за сорок, і ця подія викликала в неї страшний неспокій. Без дітей, про яких вона мала дбати й щось для них робити, дім спорожнів і осиротів. Жінка не знала, чим їй зайняти себе. Навіть якщо цілими днями щось пекла, варила варення, готувала соуси, прала й прасувала одяг, маринувала й в’ялила м’ясо — усе одно залишалося ще багато нерозтраченої енергії. Їй хотілося до чогось цю енергію застосувати, а не просто дивитися, як минають роки її життя. І в неї виникла одна думка.