1794

Почуття нуртують, але вона намагається опиратися емоціям і думати розважливо. Встала, усією вагою тіла спираючись на стінку, і тяжко пішла далі, на північ. Спершу подумала про пологову лікарню біля Норрмальмської площі, але щось її в тому місці лякало. Хоч подейкували, що там приймають пологи, не питаючи породілей, як звати й звідки прийшли, але так само кажуть, що на виході звідти можуть схопити пальти. Сама не раз бачила, як вони товчуться на площі в надії, що здобич сама вийде їм у руки. Анна Стіна не хотіла так ризикувати.

Хоч як поспішала, а знадобилася не одна година, щоб своїми черепашачими кроками дісталася Кунґсгольмена. Дуже боялася, що двері замкнуть раніше, ніж вона дійде. Дорога знайома: треба пройти мимо Королівського монетного двору, через мости над потоком, що відділяє Гельґеандсгольмен від міста. Вода вирує під нею, пінисті буруни мчать до Солоного озера з усією весняною силою. Дівчина повернула ліворуч, пішла через Червоні склади, де нічого не чути від галасу портових робітників, далі — через довгий міст над Прозорим озером. Цього спокійного дня воно справді прозоре. Сонце ще пригріває і сліпить очі, але вже відчувається наближення ночі, коли можна добряче змерзнути. Навколо неї у всіх напрямках проходять люди, перейняті своїми справами. Людям і природі однаково байдужа її доля, і вона відчула, як піднімається у ній вже підзабута лють, шалений вогонь якої втримав її живою у Прядильному домі.

До воріт Серафену Анна Стіна дійшла ще за дня. Усе тут саме таке, як описав Крістофер: гордий герб над входом, розкішний зелений каштан. З усього, що Блікс розповідав, вона запам’ятала це місце як єдине, де до нього поставилися по-людськи. Ніхто нічого не питав. Вона пройшла доріжкою через двір, відчинила двері головної будівлі й занесла всередину свій живіт. У коридорі в усі боки поспішають медсестри. Одна з них зупинилася і строго глянула на відвідувачку. Анна Стіна легенько кашлянула й спитала, сподіваючись, що правильно запам’ятала прізвище:

— Я можу побачити професора Гаґстрема?

Жінка стисла губи й мотнула головою:

— Пан професор поїхав і не повернеться раніше кінця червня. Як це вам спало на думку в такому стані прийти сюди? Зараз саме сезон пропасниці, і тут її підхопити найлегше.

Анна Стіна непорушно стояла на місці. Жінка, мабуть, побачила впертий вираз на її обличчі й трохи пом’якшала:

— Ну добре. Побудьте тут. Я бачу, чому ви прийшли.

Анна Стіна залишилися чекати на тому самому місці, ніби боялася, що найменший крок може зрушити терези, на чашах яких з одного боку життя, а з другого — смерть. Невдовзі до неї підійшов молодий чоловік, витираючи руки брудною ганчіркою. Коротким кивком привітався і показав рукою:

— Прошу, ідіть за мною.

Анна Стіна пішла за ним коридором. Чоловік дорогою відчиняв кожні двері з лівого боку — усі кімнати були зайняті. Нарешті знайшов порожню. Показав їй, щоб сіла на лаву біля вікна, де найбільше світла.

— Можете підняти блузу й кофту? Мені треба оглянути живіт.

Дівчина зробила те, про що її попросили. Чоловік став перед нею на коліно й обережно пальцями обмацав живіт, спостерігаючи за її реакцією. Після пальпування приклав до живота якусь лійку й притулився до неї вухом. Кілька разів переставив лійку й кивнув сам собі, ніби підтверджуючи, що не помилився. Показав їй, щоб опустила одяг, сів на стілець навпроти неї.

— Розумію, чому ви прийшли.

Анна не знала, що на це відповісти, тож мовчки почекала продовження.

— На ваше щастя, я можу вам допомогти, та ще й безплатно. У нас є два місця для тих, хто не може заплатити за медичну допомогу, і одне зараз вільне.

Підвівся, заклав руки за спину й підійшов до вікна.

— Зважаючи на ваш вік, можу припустити, що це ваша перша вагітність?

Дівчина кивнула.

— Таз у вас вузький, а вони лежать неправильно. Не певен, що пологи закінчаться вдало і для вас, і для них.

— Для них?

Він підняв брову.

— Носите двійню. Я думав, ви знаєте.

Це здалося таким очевидним зараз, коли він це сказав. Зразу почула в собі биття двох маленьких сердець. Ось чому її живіт значно більший, ніж у тих вагітних жінок, яких вона бачила.

— У вашому стані можемо зробити лише одне: терпляче очікувати. Ми тут не хочемо дитячих смертей, але мусимо дати природі зробити свою справу. Безпечно вийняти їх ми зможемо, тільки коли вони самі помруть. Тоді спеціальними ножицями й гаком розділимо їх у матці і щипцями виймемо по частинах.

Вона мовчки дивилася на нього. Не знаючи, що ще сказати, він витер руки й спитав:

— Показати вам мої інструменти?

4.